Читати книгу - "Вафельне серце"

— Не скажемо нічого мамі про те, що ви з Леною самі ходили сьогодні в місто. О'кей, Трілле?

Я пообіцяв.

Але це мало що дало. За день у газеті помістили наш із Леною великий знімок. Виявляється, що пані, яка фотографувала нас на лавці, була журналістка.

— Ну ж ти, Тріллуню, й хитрунець, — мовила мама, звівши очі від газети.

Я пообіцяв їй зіграти «Різдву радіймо», щойно матиму час.

Як я розтрощив Лену

Коли маєш таку сусідку й такого найкращого друга, як Лена, відбувається багато чого цікавого, але часом я ловлю себе на думці, що мені більше подобаються звичайнісінькі дні. Такі собі дні, коли не стається нічого надзвичайного, цебто, коли я наминаю печінковий паштет із окрайцем хліба і ми з Леною граємо в футбол або шукаємо крабів і теревенимо про буденні речі, і ніхто з нас ні на кого не сердиться.

— Ти гадаєш, що звичайні дні кращі за Різдво? — спитала Лена, коли я спробував пояснити їй свої міркування.

— Ні, але ж Різдво не може бути щодня, — відповів я. — Інакше воно спротивиться.

Лена мене запевнила, що якби Різдво було набагато частіше, то воно їй аніскілечки не спротивилося б, і ми більше про це не говорили. Зате ми грали в футбол. І поки я на осонні посилав Лені удар за ударом, мені здавалося, що це був чудовий звичайний день.

— От би мати тата, щоб грати з ним у футбол. Такого, який бив би дуже сильно, — сказала Лена, ухилившись від одного з моїх найкращих ударів.

Я зітхнув.

Ми сіли перепочити на моріжку, а Мінна, що збиралася малювати балкон, примостилася поруч. Ми з Леною пересміхнулися. Мінна майже так само, як тітонька-бабуня, вміє оповідати всілякі бувальщини і залюбки їх оповідає. І тепер ось вона лягла долілиць і заходилася розповідати нам, чому нашу бухту прозвали Крихтою-Матильдою.

— Ось чому, — почала вона. — Колись у цей фіорд заплив португальський розбійницький корабель, а на носі того корабля було встановлено дивовижну галеонну фігуру — вродливу панну Матильду.

— Галеонну фігуру? — перепитав я, і Мінна пояснила, що галеонна фігура — то велика дерев’яна лялька, яку вбирали в красиву сукню і в якої розвівалися на вітрі коси. Таку ляльку в давні часи кріпили на кораблях. — А тоді налетів шторм, — вела далі Мінна. — Нечуваної сили й смертельно небезпечний шторм. Корабель перехиляло з боку на бік так, що неможливо було його вести, і врешті-решт наша бухта заходила ходором. Прекрасну Матильду розтрощило об прибережне каміння на крихітні тріски — десь отам, де ми звичайно гасимо купальське багаття розкидачем гною.

— Йой, — майже хором зойкнули ми з Леною.

— Морські розбійники так і не повернулися додому. Вони познаходили собі дружин і звідтоді осіли в нашому місті. Тож і назвали вони бухту Крихтою-Матильдою на честь своєї знищеної галеонної фігури, що була розтрощена об прибережне каміння.

Мінна прихилилася до нас із Леною ближче й зашепотіла:

— Один із них був прапрапрапрадідом дідуся.

Виявляється, в дідусевих жилах тече кров морських розбійників!

Я довго нічого перед собою не бачив, бо задумався про те, що здавалося мені чимось просто фантастичним.

— Мінно! — зрештою озвався я. — У мені також тече кров морських розбійників, еге ж?

— У ваших жилах тече кров морських розбійників, у всієї родини, окрім мене, бо мене вдочерила індіанська принцеса, — розсміялася вона і пішла, стоячи на руках, аж до будинку — малювати балкон.

Лена підхопила футбольного м’яча й ну підкидати його вгору, а я сидів долі, почуваючися, далебі, іншим хлопцем, аніж був кілька хвилин тому. В моєму тілі грала кров морських розбійників.

— Може, через це я стільки всього вичворяю? Бо не можу нічого вдіяти? В мені грає кров морських розбійників, — сказав я Лені.

— Та ну! Її лишиться дуже мало, адже вона вся витече, щойно в тебе зацебенить із носа, — непривітно мовила вона.

Мабуть, Лена, стоячи там, де стояла, уявила, що в її жилах тече трохи крові морських розбійників.

Я подивився на море. Дідусь сидів у своєму човні, й нічого дивного в тому не було. Він же морський розбійник!

— Лено, може, покатаємося в гумовому човні? — запропонував я, відчуваючи, що кров морських розбійників у моїх жилах також прагне моря.

Лена кинула на мене зажурений погляд, але стягнула з рук воротарські рукавиці.

— Гаразд. Є нагода побувати там, де розтрощило Матильду.

А трохи згодом Лена з величним виразом обличчя сіла в ясно-жовтий гумовий човен у рятувальному жилеті поверх довгої червоної сукні своєї мами. Я сумнівався, що їй хтось дозволив пливти в море в такій сукні, але нічого не сказав.

Ми кружляли довкола хвилерізу. Я сидів, відчуваючи себе морським розбійником, радий і задоволений, та Лені, що перехилилася через ніс човна, відразу ж стало нудно бути галеонною фігурою.

— Насувається шторм, — наказовим тоном мовила вона.

Я заходився розгойдувати човна сюди-туди так, що Ленині коси опинились у воді. Сама вона була безрушна, мов колода. Та врешті-решт таки озирнулася й нетерпляче спитала:

— Ти скоро мене трощитимеш, га?

Я знизав плечима та обережно повеслував до хвилеріза. Човен поволі плив уперед. Однак тієї миті до берега саме причалював дідусь на своєму моторному човні. Він здійняв великі хвилі, й одна з них із такою силою пхнула гумового човна, що ми з грюком ударилися в цементний мур.

Гумові човни не зчиняють грюкоту. Зате голова галеонної фігури гримнула добряче.

— Лено! — ревнув я, побачивши, що вона безживно звисає з носа човна. — Дідусю, Лена мертва!

Дідусь чимдуж кинувся до нас і витягнув Лену на берег.

— Агов, сусідочко, прочумуйся, — мовив він і обережненько її потряс.

Я сидів на веслах і не знав, що робити. Плакав та й годі.

— Ох… — застогнала Лена.

Вона розплющила очі й глянула на дідуся так, мовби не впізнавала його. Тоді знов злегка застогнала.

— Ну-ну, — мовив дідусь, — не хвилюйся, ми покажемо тебе лікареві. А ти, Тріллуню, перестань рюмсати. Нема нічого страшного.

Лена підвелася на лікті.

— Ні, Трілле, плач, плач! А хай тобі абищо, ти веслуєш мов той кретин!

Досі я зроду так не радів, як хтось мене обзивав таким