Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Вафельне серце 📚 - Українською

Читати книгу - "Вафельне серце"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вафельне серце" автора Марія Парр. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 28
Перейти на сторінку:
лихим словом. Лена не померла, просто її добряче потрощило.

Але потім Лена збагнула, що в неї з лоба цебенить кров, і несамовито заверещала. Її повезли в місто на прийом до лікаря, а я, махаючи їй рукою з подвір’я, думав, що все-таки не буває звичайних днів, коли маєш таку сусідку й найближчого друга, як Лена.

Кінець літа

Дідусь має звичку вставати вранці, перш ніж пташка, як він каже, какає на землю. Іноді, влітку, і мені вдається так рано встати. Тоді я вистрибую з ліжка і біжу на узбережжя. Часто дідусь уже в морі, і замість нього я бачу вдалині маленьку крапочку. Це найсумніше з усього, що я знаю, — стояти на хвилерізі в товаристві самих чайок рано-вранці, або ж і зовсім удосвіта. Але буває, що я встигаю.

— О ні, кого я бачу, Тріллуньо! — каже дідусь, і я страшенно тішуся.

Мені дуже добре з дідусем. Я знаю, що він любить мене так, як і я його. Однак Лені саме це важко зрозуміти.

Цього дня я встиг. І перш ніж годинник вибив шосту, ми з дідусем вийшли далеко в море. Ми тягали неводи й майже не говорили. Я відчував, як мені приємно бути з ним удвох на самоті.

— Мінна каже, що ми трохи морські розбійники, — подивившись на нього якусь хвильку, мовив я.

Дідусь випростався, і я розповів йому всю історію про Крихту-Матильду. І тільки-но закінчив, як він гучно зареготав.

— Хіба це неправда? — спитав я, і душа в мене похолола.

— Таж та голубонька Мінна бреше так, що й вуха сміються, — в дідусевому голосі бриніла повага. — Нам усім є чого в неї повчитися.

— Тітонька-бабуня каже, що не можна брехати, — нагадав я.

— Гм, — мовив дідусь, гамуючи в собі сміх. — То це ти через те вчора й гупнувся у хвилеріза? — спитав він трохи перегодом.

Я кивнув і раптом згадав Лену, що приїхала додому напередодні ввечері з пов’язкою на лобі. Рану зашивав Ісак. Вона тим була задоволена. Гірше було те, що через невеличкий струс мозку їй доведеться цілий тиждень лежати в ліжку.

— Йой, — сказала мама, довідавшись про таке.

Раніше, коли в Лени ставався струс мозку, всі в Крихті-Матильді мало не божеволіли. Лена завжди не надто довго лежала в ліжку.

Тепер вона стояла зверху хвилеріза, мов якась тоненька скульптурка, й чекала, коли ми з дідусем причалимо.

— Вам би все ловити, ловити й ловити! — зненацька крикнула вона, коли ми стукнулись об хвилеріз.

Вона так лютувала, що небо над її головою, враженою струсом мозку, потемніло.

Сердешна Лена! Мені закортіло її чимось потішити, і я сказав, що я так і не побував морським розбійником, оскільки Мінна геть усе про Крихту-Матильду набрехала.

— Виходить, мене розтрощило зовсім даремно! — загорлала Лена й так тупнула ногою, що підстрибнув камінець.

Невдовзі я зрозумів, що в неї щось гірше за струс мозку, і через те вона так лютує. Лена вийняла пошту.

— Гляньте сюди, — сказала вона, тицяючи брошурою дідусеві в живіт. — Іде собі людина забирати пошту, сподіваючись отримати листівку чи щось інше, бо вона хвора і всяке таке, а в скриньці лежить реклама на шкільні ранці, що продаються в місті!

Я подивився на брошуру. На ній було написано «Початок навчального року». Лена страшенно любила літні канікули. Школи вона взагалі не любила.

— Я залізу в барліг, — запхинькала вона. — І спатиму до наступного літа.

Господи, як мені стало жаль Лену! Ніхто з нас не зронив ані слова, коли ми помаленьку клигали додому і між нами стриміли вудки.

— Авжеж, ви щасливий, що вже не ходите до школи, — промимрила Лена, звертаючись до дідуся, коли ми дійшли до будинку й стали під балконом. Дідусь зняв дерев’яні черевики й відчинив свої двері. Так, йому збіса пощастило: дідусь, здавалось, погодився з Леною. Хотілося, аби він приготував вафлі чи щось таке, від чого в нас поліпшився б настрій.

— Ні, буде свіжа риба й молода картопля.

— Бо ви, на жаль, не вмієте пекти вафлі, — похмуро сказала Лена, в голові якої було повно струсу мозку.

— Насправді наша бухта так не зветься, — сказав дідусь, готуючи їжу. — Ми називаємо її так лише через те, що кілька років тому тут жила пані на ім'я Матильда. У неї було чотирнадцятеро дітей і чоловік, який був такого малого зросту, що його прозивали Крихтою. Тож потім, коли він помер, Матильду стали називати Крихтою-Матильдою, так як ото називають мене Ларсом-Крайнім.

— І через те бухта теж стала називатися Крихтою-Матильдою? — перепитав я.

Дідусь кивнув головою.

— У таке навіть не пограєшся, — якось розчаровано мовив я.

— На щастя, ні! — вигукнула Лена.

Попоївши, ми з Леною вилізли на тую і мовчки там сиділи. Я дивився поміж гіллям на нашу бухту й відчував, як із мене витікало літо. Здавалось, ніби все трохи змінилося. Поля вже були не дуже зелені, а вітер не дуже теплий. Лена зітхнула, згадавши урок математики.

— Ох і сумно, що так минає час, — зрештою сказала вона.

* * *

А за тиждень ми з Леною пішли в четвертий клас. Мені здавалось, що не було нічого кращого, як знов повернутися до школи, однак Лені я про це нічого не сказав. У нас з’явилася нова вчителька. Вона була молоденька і всміхалася до самих вух. Звали її Еллісів. Вона мені відразу сподобалася.

Гірше було те, що Кай-Томмі піддражнював нас так само дошкульно, як і до канікул. Власне кажучи, він верховодив у нашому класі. На його думку, клас міг би бути бездоганним, якби не Лена, бо без неї в ньому були б самі хлопці. Лена, як правило, так гнівається, що тільки стоїть і чмихає, коли він таке каже, але цієї осені вона також знайшла гідну відповідь:

— А хай йому грець, таж у нас тепер є пані Еллісів! Чи, може, вона не дівчина?

І тоді я зметикував, що Лені подобається наша нова вчителька, хоч вона перші чотири дні сиділа й похмуро дивилась на пані Еллісів, не відповідаючи на жодне запитання.

— Вона дуже славна, ось ви до неї звикнете, — сказав я одного дня пані Еллісів, коли виходив із класу останнім.

Я боявся, що пані Еллісів не так Лену зрозуміє.

— Мені здається, ви обоє славні: і ти, і Лена. — А потім пані Еллісів спитала: — Вона — твій найкращий друг?

Я підійшов трохи ближче.

— Принаймні одне з нас так думає, — шепнув я.

Здавалось,

1 ... 12 13 14 ... 28
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вафельне серце», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вафельне серце"