Читати книгу - "Ти чуєш, Марго?.."

Вони їхали дуже повільно. Всередині в неї похитувався другий світ.

Вони їхали дуже довго. Аж поки сон­це не почало сідати за обрій. Аж поки вони не дісталися річки. Аж поки світ всередині Марго не став бунтувати.

Марго роздяглася до сорочки і по­вільно зайшла у воду. Вода прийняла її в свої обійми. П’ять хвилин тому вона відчувала себе торбою, набитою камін­ням. Каміння тягло ноги, плечі, спину, перекочувалося в животі і в голові. А у воді Марго стала абсолютно безтілесною. Вона рибою попливла по річці, а Анди­бер — за нею. Дві великі рибини плюс­калися і бризкалися, пірнали і сміялися.

Коли Марго виходила з води, Анди­бер уже розкладав вогнище на березі. Побачивши, як мокра груба полотняна сорочка обліпила її великі груди, живіт, стегна, він підвівся і завмер. В його очах зблиснули збентеження і тепло, острах і тривога, захоплення і трепет, синівська безпорадність і батьківська сила. Хто вміє так дивитися на жінку, того жінки люблять.

Звечоріло. Марго сушилася і грілася біля вогню. Андибер доварював юшку з риби, яку ловив перед тим у річці про­сто руками, а потім, дмухаючи, годував Марго. Жінки люблять чоловіків, що їх годують. Вони, щоправда, люблять і тих чоловіків, яких годують самі. Однак це зовсім різні відчуття. До чоловіка, яко­му готує жінка сніданок, обід і вечерю, якому пере і прасує, купає в ванні і чу­хає спину, жінка почуває те саме, що й до своїх дітей. Чоловік, що готує страву, відкриває маленьке віконце до най­дальшої і найпотаємнішої комірчини жіночого єства.

Марго заплющила очі і поринула в сон, оточена фіолетовою ніччю.

* * *

— Вар’яти, вперід! — скомандував Камікадзе, і мікроавтобус із соціологіч­ною групою вирушив «у поле».

Поїздка завжди розпочиналася з опо­відей про те, хто, кого і як не хотів від­пускати у відрядження.

Дружина шефа вчинила скандал, чим стерла і без того непевні докори сум­ління. Він схопив ящик горілки, купле­ний за рахунок фірми, маленький джен­тельменський рюкзачок, у якому, як пізніше виявиться, немає нічого, окрім кількох пар шкарпеток і зубної щітки, і втік з дому. Дружина Спиридоненка навпаки — стала солодкою і покірною. Вона сама склала йому чемодан, напа­кувала цілу сумку пиріжків, консерва­ції, мила і туалетного паперу, артистич­но сказала на дорогу: «Бережи себе!» і ніжно помахала йому ручкою з балкона. Свєтка останній тиждень гасала містом, намагаючись до когось прилаштувати свого капосного кота. Врешті-решт кіт їхав разом з усіма в експедицію за ра­хунок фірми. Лесьчине відрядження ледь не зірвалося. І якби не шеф, який за гроші фірми найняв жінку, що догля­датиме за її матір’ю і за сумісництвом за складним підлітком, то це б сталося. Од­нак Камікадзе високо цінував Лесьчині здібності до раціональної організації по­буту в «полі», за розважливість у розпо­ділі фінансів фірми, а також за особисті заслуги в особистому житті шефа. Тож Леська, дещо знервована, проте віль­на, сиділа в мікроавтобусі. Вася-водій прозвітував, що він віддав «на оздоров­лення» свою також питущу дружину в один специфічний заклад, до речі, теж за рахунок фірми. Після чого Марго не витримала і саркастично зазначила, що фірмі варто було б хоч щось профінансу­вати і для Марго. Шеф пожартував, що профінансує її хрестини, чим поцілив їй прямісінько в серце.

По-перше, Марго наїжачилася: звід­кіля шеф знає про її «вагітність»? До речі, де були всі, поки вона з Андибером грала у велике земне кохання?

По-друге, Марго здалося, що її ну­дить. Вона про всяк випадко обмацала свого живота і, трохи заспокоївшись, пе­ресіла із закріпленого за нею місця за водієм наперед. На що публіка прореа­гувала заяложеними жартами на зра­зок: «А на кисленьке не тягне?»; «Марго, з твоїм характером броненосця Потьом­кіна в тебе дівчинка не вийде! Тож мар­на справа!»

Марго образилася, сказала «Тіпун вам усім на язик і в усі інші місця» і на­дулася. Їй страх як хотілося хоч упівока глянути на Андибера, проте не наважи­лася, тож посилено вслухалася в те, що відбувалося в неї всередині.

Тим часом мікроавтобус проїжджав приміськими селами. Вони навмисне не включили в маршрут села, розташовані на трасі недалеко від Києва, бо робили по них окреме обстеження. Народ тут різнорідний. Він дає відповіді на по­ставлені питання неохоче, проте любить поговорити про злодіїв, які понабудову­вали в їхньому селі котеджі, біля яких вони, до речі, з успіхом «пасуться». Па­суться вони й на трасі: а як же прожи­ти? Оскільки в таких селах багато при­їжджих, то результати завжди дають різнобій, з’ясувати тенденцію і скласти соціопсихологічну характеристику на­селеному пункту дуже важко. Корінне населення, яке ще зберегло традицію, навмисне уникає або й ігнорує «чужих» і навпаки. «Чужі» підвищують відсоток маргінальності, а «корінні» не поспіша­ють на контакт.

Пасажири мікроавтобуса сміючись пригадували, як тут робили опиту­вання. Поставивши те саме питання тій самій людині кілька разів у різних контекстах або різними опитувачами, отримували прямо протилежні відпові­ді, яким потім не могли дати раду. Села при дорозі чекають на «чужих», оскільки ті їх годують; вони говорять «чужим» те, що ті хочуть почути, тримаючи власну думку про всіх і все при собі, а коли «за­їжджі» від’їжджають, забувають про них і чекають на нових «чужих». Їхня гру­па стикалася з тим, що опитувані весь час натякали на те, що їхню працю слід оплатити. Однак будь-які мінімальні фінансові заохочення створювали до­даткові проблеми: респонденти загля­дали в рота, намагаючись зрозуміти від соціологів: що ви хочете почути від нас? Неоплачувані опитування були норо­вистими, агресивними, проте в них була цілком відчутна дрібнобуржуазна тен­денція. Ці люди комунікабельні і схиль­ні до торгівлі. Поторгувавшись із ними на трасі, перекинувшись словечком про те і се, соціологи рушили далі.

Експедиція потроху розспівалася. Однак ансамбль ніяк не складався. Спі­вали хто в ліс, хто по дрова. Публіка за­писувала все це на диктофон, а потім, регочучи, слухала, затикаючи вуха від фальшивих нот і «півнів». Марго мовча­ла, як у рот води набрала. Щось їй було не до співу. «Невже я знову вагітна?» — казала вона собі. «Цікаво, від кого?»