Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

Мушу зробити ще одне зауваження на честь ретельності, з одного боку, і на догану лінощам, недбальству й байдужості, — з другого. Прийшовши на місце і побачивши окремі поліпшення, посадки та господарювання маленьких колоній, я переконався, що ці два англійці настільки перевищили тих трьох, що не можна було й рівняти їх. Правда, і ті й другі засівали стільки землі, скільки їм було потрібно, бо, за моїми правилами та за вказівками природи, було безцільно засівати більше, ніж потрібно; але різницю в культурі, посадках, огорожі й в усьому іншому було видно з першого ж погляду.

Два англійці посадили коло своїх хижок безліч молодих дерев, так що там, крім лісу, нічого не було видно; і хоч плантацію двічі руйнували — один раз їхні ж земляки, а вдруге вороги, як про це буде сказано в своєму місці, — вони все поновили, і тепер усе навколо росло й процвітало. Виноград вони посадили у великому порядку і доглядали його, як у справжньому винограднику, хоч ніколи перед тим і не бачили його. Завдяки доброму доглядові, їх виноградники були знов-таки кращі, ніж у інших. Вони знайшли собі також захисне місце в самій гущавині лісу. Хоч це й не була природна печера, як та, що я знайшов, але вони зробили подібну до неї власними руками, безперестанно працюючи. При небезпеці вони переховували в ній своїх жінок та дітей, і там ніхто не міг їх знайти. Набивши силу свіжих кілків та стовпів, що, як я казав, приймались дуже легко, вони зробили ліс непрохідним, крім одного місця. Там вони ззовні злазили вверх, а тоді входили до печери через відомий їм прохід.

Щодо трьох шибеників, як я їх справедливо називаю, то вони, хоч і дуже присмирніли проти колишнього і не сперечалися вже на кожному кроці (правда, у них для цього й приводів було менше), а все ж таки не могли позбутись одного з пороків, властивих цим людям, а саме — лінощів. Щоправда, вони сіяли ячмінь і робили огорожі, але до них можна було цілком справедливо прикласти слова Соломона: «Йшов я мимо виноградника ледаря і бачив, що він весь заріс колючками»[85]. Й іспанці, коли прийшли подивитись на їх ниву, подекуди навіть не бачили її, так вона заросла бур’яном. В огорожі були дірки, крізь які на поле продирались дикі кози та з’їдали сходи; правда, згодом ці дірки затулили хмизом, але це було однаково, що й замкнути двері стайні після того, як коня вкрадено.

Тим часом у господарстві двох чесних англійців скрізь було видно працьовитість і дбайливість. На їх ланах не було бур’яну, що глушив би сходи, а в огорожах не було дірок. Вони справджували слова того ж таки Соломона, сказані в іншому місці: «Дбайлива рука багатіє»[86]. Все в них росло та квітнуло, а їх житло було, як повна чаша. У них і худоби було більше, ніж в інших, і знаряддя, і всякого хатнього скарбу — та й розваг і втіх більше.

Правда, жінки трьох ледарів були дуже вправні й охайні. Вони навчились куховарити в того чесного англійця, що, як я вже згадував, був на кораблі кухарчуком, і чудово готували для своїх чоловіків усякі страви. Їхні ж товаришки ніяк не могли зрозуміти цього діла, і колишньому кухарчукові доводилось готувати самому. А чоловіки трьох працьовитих жінок ледарювали, добували черепашачі яйця, ловили рибу та птиць. Одне слово, вони всіма способами ухилялись від роботи, а через це терпіло їх господарство. Працьовиті жили добре і в достатку; ледарі — нудьгували та поневірялись. Так, здається мені, завжди буває на світі.

Тепер я розповім про один випадок, подібного до якого не траплялося ще ні з ними, ні зі мною. Справа почалась так.

Якось ранком до берега під’їхали п’ять чи шість човнів з індійцями, або дикунами — називайте їх як хочете. Приїхали вони, певна річ, з тією ж метою, як і раніше — поїсти своїх рабів. Це не було вже дивом для іспанців і моїх земляків. Вони тепер не лякались, бувши певні, що коли дикуни не помітять їх, то спокійно поїдуть додому, не підозрюючи, що на острові є люди. Отже, почувши про це, вони мали тільки подати звістку трьом плантаціям, щоб там усі сиділи вдома й не висувались, а також поставити у відповідному місці вартового, щоб знати, коли човни знову рушать у море.

Так, напевне, і треба було зробити, але цього разу нещасливий випадок зіпсував усю справу і виявив дикунам жителів острова, а це завдало всім великого смутку. Коли човни з дикунами відчалили, іспанці пішли на розвідку, а один із них запропонував з цікавості піти на те місце, де бенкетували дикуни, і подивитись, що вони там робили. На велике своє здивування, вони знайшли там трьох дикунів, що лежали на землі й міцно спали. Можна було гадати, що, пересичені своїм нелюдським бенкетом, вони подібно до тварин, заснули й не прокинулись, коли решта поїхала, або ж, що вони ходили до лісу й не вернулись своєчасно, щоб сісти в човни.

Іспанці, побачивши їх, були дуже вражені і зовсім не знали, що їм робити. Старший іспанець був з ними, і вони попросили в нього поради, але й він признався, що не знає, що тут робити. Рабів вони мали досить, убивати цих трьох у них не було охоти. Старший іспанець не дозволив проливати невинну кров, бо ці нещасні створіння не зробили їм ніякої шкоди, не нападали на їх власність, і він вважав, що несправедливо вбивати їх, ніколи з ними не сварившись.

Тут, віддаючи іспанцям належне, я мушу зауважити, що, хоч що кажуть про іспанські жорстокості в Мексиці та Перу, але мені ніколи не траплялось бачити сімнадцять чоловік будь-якої нації в чужій країні, таких в усьому скромних, стриманих, доброчесних, завжди лагідних і таких ввічливих, як ці іспанці. Жорстокості в їхній натурі зовсім не було; ні нелюдськості, ні варварства, ні надмірних пристрастей — всі вони були люди дуже мужні й твердої вдачі.

Їх добрий характер і спокійність виявилися