Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

Дарина Люта

грудень 2012 року

Прибираю тріски в сміттєвий пакет. Як же треба було лупити, щоб розламати дубовий стіл на такі великі шматки? Але ж було чути лише один удар! Якщо це взагалі можна назвати ударом, стіл просто розірвало.

- Чудово! Комп'ютер працює! - на підлозі біля розетки метушиться брат, перевіряючи комп’ютер і дивом цілий монітор. Зовсім я вже відвикла від його компанії, дратує мене більше чим раніше.

- І часто у вас так? – питаю, спеціально не спішачи з прибиранням.

- Що саме? – він уже пристроїв клавіатуру і монітор на тумбочку й не особо звертає на мене увагу. Ми наче додому вернулись, тільки от зараз його присутність викликає дискомфорт.

- Ці його приступи злості, - прикрила шию руками та трохи прокашлялась, удаючи, що мене це не стосується.

- Ринка, ми ж уже не люди, - сказав він серйозно зустрівшись зі мною поглядом.

- І що через це ви можете поводитися так?! – роздратувалась, проковтнувши ком в горлі.

- Я це до того, що ми не білі й пухнасті, - говорить зі мною, наче з наївною дівчинкою, що вже давно не так. - Особливо він, ти навіть не представляєш наскільки він небезпечний.

- Тоді чому ти живеш з ним під одним дахом і називаєш братом? – не можу втриматись від іронії.

- Ти не розумієш, це інше, - відмахнувся він від мене, чим продовжив дратувати.

- Ой! – розлютившись, я вирішила зібрати тріски скоріше і так випадково встромила собі занозу.

- Ти чого? - неохоче відвернувся від комп'ютера Іван і опустився біля мене на коліна і якось лячно схопився за мою руку.

- Тільки спробуй плюнути! - з жахом скрикнула, коли брат нагнувся.

- Чого? - здивувався він.

- Я, звісно, розумію, що для вас це нормально, зализувати свої рани, але мене якось не влаштовує бути... обслюнявленою! - мене перекривило, згадуючи, як мене лизав цей негідник.

- А хто тебе... слинявив? - запитав брат, не приховуючи відрази.

- То ти не знав про вашу загоювальну слину? - швидко змінила тему.

- Знав. Але, щоб загоїти рани, достатньо цього, - з кишені штанів він дістав маленьку срібну баночку.

- Що це?

- Наші називають це "зціленням у банці". Мазь на основі нашої слини, але не настільки слинява, - сунувши мені банку, брат повернувся до комп'ютера. Постає питання: навіщо Кай мене облизував? Може у нього її просто тоді з собою не було? Не хочу про це думати, надто противно.

Повертіла банку в руках, спробувала відкрити, не змогла. Подивилася на брата, зітхнула, тому що він уже забув про все на світі. Засунувши баночку з кремом у кишеню штанів, пішла на кухню, промила руку. Потім з аптечки взяла бинт і стала обмотувати ним долоню. Вийшло не дуже, але й так зійде.

У вхідні двері подзвонили. Пішла до неї, але мене випередив насторожений Іван, який якось надто швидко опинився біля неї. З шумом вдихнув запах біля дверей, потім опустив плечі й відійшов.

- Ти чого? - здивувалася я і нерішуче відчинила двері.

- Привіт! А що цей тут забув? - радісно випалила Руслана, завалюючись у квартиру, а потім додала, озираючись: - Твій що, уже пішов?

- Мій хто? - запитала, пропускаючи сестру у квартиру. Та зайшла, усміхаючись на пів обличчя, але якось натягнено. До того ж вона буквально ігнорувала Івана. Скептичним і спраглим відповіді поглядом провела її до дивана. Вона уже була сьогодні дома, тому що на ній вчора був інший одяг. Потім вона подивилася на залишки комп'ютерного столу і присвиснула.

- О, бачу, ви весело проводили без мене час, - підморгнула мені сестра, все якось натягнуто посміхаючись.

У голові задзвенів підозрілий дзвіночок, вона наче на щось натякає. Сестра поплескала Івана по плечу, нібито він і не людина зовсім, а собачка безмовна. Брата така поведінка не хвилювала. Сів за дивом уцілілий комп'ютер і сидить у просторах інтернету, наче ми нікуди й не переїжджали. Зміряла сестру грізним поглядом.

- Чого хочеш? – Руслана якось незграбно розвалилася на дивані.

- Ти що пила? - дійшло до мене, коли вона попробувала підпороти рукою підборіддя, але промахнулася і сама собі дала по обличчю.

- Трошки, - хихикаючи, відповіла та, прикриваючи лице руками.

- Багато, - почула коментар брата.

- І що за привід? - запитала, сівши поруч на диван.

- У тебе винця немає? - замість відповіді запитала сестриця, намагаючись дивитись куди завгодно, тільки не на мене.

- Може тобі уже достатньо? – скептично уточнила, поки сестра перекотилась на інший бік. Якийсь у неї пом’ятий вигляд, хоча це мене в цю ніч мало не вбив здоровенний вовк. Вона перевернулась на інший бік, сховала лице за розтріпаним волоссям і рукою махнула, показуючи, щоб я дала їй спокій.

Десь в кімнаті задзвонив мій мобільний телефон, я встала було, щоб піти за ним, але сестра схопила мене за руку.

- Ну, і куди ти?! - обурилася вона голосом маленької ображеної дівчинки. Обняла так, що плече занило, обдавши перегаром і ще якимось знайомим запахом.