Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

— Але ж там зима, сніг, і рослини впали в сплячку, — почервоніла Катя від того, як її підловили.

— Але ж там не завжди зима, — підморгнула Натібріс, — там буває весна, літо та осінь. З часом наші нитки протягнулися майже по всьому лісу. І тоді ми почали отримувати набагато більше енергії. Крім того, як я вже казала, ми отримали доступ до квітів папороті і відловлювали душі далеко поза межами купола, — знову підморгнула. — Ви думали, що йдете до нас непоміченими… Але ми знали про всі ваші дії майже з того самого моменту, коли ви увійшли в ліс і ступили на перший біоелектричний провідник! Ми дали вам можливість думати, що ви непомічені! А потім попереджали, що далі не варто йти. Як вам подорож спогадами? — Натібріс не могла втриматися, посмішка розтягнулася на все обличчя.

— Тож ви знали про те, що ми знайшли тіла і приїжджали з поліцією туди?! — нарешті втрутився в розмову Степан, який весь цей час мовчав і вивчав поведінку та звички цієї сутності.

— Так, красунчику! — Натібріс була рада почути голос Степана. Вона аж облизала губи від задоволення. — Цікаво було спостерігати, як ви там сварилися, і тебе побив, я так розумію, старий друг?! Але насправді ви нам дуже допомогли, тож ми вам не заважали. Ми і самі вже обмірковували, як прибрати тіла, аж тут ви… Тож я просто простежила, що ви не йдете далі, і повернулася до будинку. Справи не чекали!

В цей момент Степан згадав білий туман, який побачив, перш ніж втратив свідомість у лісі. Тоді йому здалося, що то було через струс мозку. Тепер він знав точно, що за ним спостерігали.

— А твій друг — Захар, правильно? — на обличчі з'явилася хитра посмішка. — М-м-м… Такий неочікуваний бонус... Ти оцінив, як я вправно керувала його тілом?! Наче якоюсь маріонеткою, — підморгнула Натібріс Степану. — Навіть ти повірив, що він живий і тобі все здалося... Ха-ха-ха... — вголос розсміялася сутність.

— Ах ти ж… — Степан хотів кинутися на неї з кулаками, але його притримав Андрій.

— Тихіше… Вона цього і хоче... А ти їй все одно нічого не зможеш зробити!

— Потім я навіть змогла посадити Захара за кермо, — продовжувала вона знущатися над Степаном. — І привела його прямісінько до лісу. Та ще й забрала всі докази, — знову з хитрою посмішкою підморгнула вона.

Степан продовжував стискати кулаки, а на щелепі грали жовна. Тим не менш, він прислухався до Андрія, бо він мав рацію, вона їх спеціально підбурювала, намагалася викликати емоції. Потроху він почав заспокоюватися і вирішив зіграти з нею в її ж гру:

— І навіщо ти нам це все розповідаєш? — з викликом запитав детектив.

— Навіщо? Хм, — її так веселило спілкуватися з цими недолугими людцями. Вони були такими простими і нічого не знали, — бо можу це розповісти! Як би ви не мріяли про те, щоб зупинити мене — у вас нічого не вийде! Ви помрете і втратите свої душі в цьому лісі, як і інші люди до вас! — весела посмішка зникла. Тепер це був вищир дияволиці.

— Ти надто самовпевнена для тієї, хто навіть не має тіла! — не знижував тиск Степан.

— Ти хіба не чув, що я вам розповіла? — роздратовано відповіла Натібріс. — Літав десь у своїх думках?! Це так схоже на вас… Люди… — підсумувала вона.

— Чув! А ще чув, що ти не можеш з ним поєднатися! Ти просто помилка, яка випадково з’явилася в цьому світі! Ні, не просто помилка, а ще й повна невдаха! Я взагалі не вірю, що розмовляю з тобою про це, ти навіть не варта розмови… Бездушне стерво, ось хто ти! — єхидна посмішка з’явилася на обличчі детектива.

— Та як ти смієш зі мною так розмовляти?! — кричала Натібріс. З’явившись перед Степаном, вона спробувала дати йому ляпаса, але рука розчинилася при доторканні до обличчя чоловіка.

— От про це я і кажу: ти ніхто і ніщо! Просто помилка! Тебе не повинно бути в цьому світі! І ти ніколи не зможеш стати людиною, як би не намагалася! — спідлоба дивився Степан на безтілесну сутність.

— Я краща за вас! З мене вийде краща людина, аніж ви! Я створила ідеальне тіло для цього! — голос змінився, до нього додалося потойбічне відлуння, від якого в усіх проступила гусяча шкіра, настільки воно налякало людей.

— Ні, Степан має рацію! — спокійно відповів Андрій, хоча серце мало не виривалося з грудей від страху.

— Ризикнеш повторити мені це в обличчя? — швидко перемістилася до журналіста.

Тепер Андрій бачив різницю між нею та своєю дружиною. Натібріс більше не мала нічого спільного з Яною. Її обличчя змінилося, з’явився дикий вищир, через який було помітно тваринні зуби. Очі стали повністю чорними. Навіть обличчя змінилося, отримавши гостріші риси, хоча і залишалося таким же молодим.

— Ну, якщо ти наполягаєш… — поблажливо відповів некромант. — Степан має рацію, ти не зможеш стати людиною!

— Я вже створила тіло!..

— Людське? — перебив її Андрій. — Воно точно не людське!

— Я буду людиною! — потойбічне відлуння пробирало до дрижаків. Почувши це, навіть Євсій почав труситися. — Homo sapiens!

— Хіба? Ти не народилася! В тобі навіть не буде людської ДНК… Тобі більше підходить… — трохи задумавшись, Андрій відповів: — Homo artificial!

— Та як ти смієш?! — безтілесне тіло Натібріс прямо трясло від злості. В білому тумані з’являлися порожні ділянки.

— Людина штучна — ідеально відповідає твоїй сутності! — з посмішкою відповів журналіст, тим самим розізлив безтілесну сутність ще сильніше.

— Мало того, що штучне тіло, так це ще й жіноче штучне тіло… Не солодко тобі буде в цьому світі, який побудували чоловіки! І яким керують чоловіки! Ти обрала не ту зовнішність, не той зріст, не ту стать… Ти просто будеш штучною лялькою! — нервово засміялася Катя. Всередині все тремтіло, в голові був туман. Вона ледь стояла на ногах. Але розуміла, для чого її друзі кажуть всі ті слова, тож вирішила «вбити останній цвях у кришку домовини».

Натібріс зиркнула на Катю, нічого не сказавши. А от її погляд був більш ніж багатослівним: «Вам кінець!»