Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Голден згорнув руки на грудях.

— Здається мені, ви двоє забули про найхитріший прийомчик: вгати його гайковим ключем! Я віддаю перевагу цьому підходові.

— Та що ти верзеш!

— Я б зробив виняток саме для цього особливого випадку.

— Ба ні. Хто-хто, а тільки не ти. Тортури — то для любителів.

— Отак? Просто я не доводжу цього до професіоналізму.

Тут Фред зітхнув і обернувся, щоб краще Голдена роздивитись.

— Безмежно безвежна версія тебе яко крутеника є майже так само стомлива, як і варіант вар’ята чи то скауто-пластуна був колись. Я сподіваюсь, твій маятник десь незабаром опиниться посередині.

— Безоглядно?

Фред здвигнув плечима.

— А ти щось знайшов?

— Атож, — відповів Голден. — Але це не в новому приводі. Тут маємо чистий бюлетень стану здоров’я.

— Як не вишукається деінде щось інше.

— Ага.

— Сакай запевняє, ніби нічого такого там не було.

— Вже й не знаю, як на таке відповісти, — мовив Голден. А за мить: — Я оце думав-думав і надумав.

— Ти про те повідомлення з «Пелли»?

— Ага.

Фред підвівся. Вираз його обличчя був суворий, але не без співчуття.

— Я очікував цю розмову, Голдене. Але на карту поставлено більше, ніж саму Наомі. Якщо протомолекулу обернуть на зброю або просто знов випустять на волю...

— Те не має значення, — заперечив Голден. — Стривай, ні! Я не те хотів сказати. Звісно, це має значення. Ще й велике. Просто це нічого не змінює. Ми не можемо... — Він затнувся, зробив ковток. — Ми не можемо кинутися визволяти її. Я маю лиш один корабель, а вони — шість. Я весь палаю, аби запустити двигуни й рвонути на бій за неї, але ж це нічого не дасть.

Фред мовчав. З екрана сочився далекий Сакаїв смішок. Обидва вони не звертали на те уваги. Голден подивився на свої руки. Мав таке відчуття, що сповідується про щось. Мо’, й справді це є сповідь...

— І що ж воно діється? — провадив Голден. — Хоч би в що там її вплутали, я не зараджу її лиху тим, що вберуся в блискучі мої лати й помчу на смертельний бій. І єдине, чим я можу їй якось допомогти взагалі, це виконати все, що ми спланували. Завезти тебе на Місяць. Якщо ти зможеш залучити Доуза, й Сакая, й Авасаралу та розпочати якісь перемовини з тими сучими синами, то ми б віддали їм когось за Наомі. Когось із тих, що ти тримаєш у буцегарні. Чи Сакая. Чи й ще щось.

— Ти дійшов такого висновку?

— Так, — мовив Голден, і смакувало це слово, мов попіл.

— Ти трохи підріс, відколи ми здибалися вперше, — сказав Фред. І Голден розчув симпатію в цих словах. Утішне співчуття. — І я шкодую за свій «безоглядний» коментар.

— Але я не певен, чи такий добрий це план. Чи ти коли-небудь ішов на таке? Чи любив когось, хто був мов половиною тебе, а ти мусив лишити того когось у небезпеці?

Фред поклав руку Голденові на плече. Хоч як підломили цього старішого чоловіка роки та біди, хоч як зістарили його обличчя й тіло, а стиск його руки був усе ще дужий.

— Сину, я оплакав більше людей, ніж ти їх стрічав. А в цьому нещасті не можна тобі покладатись на своє серце. І маєш чинити так, як ти знаєш, а не так, як почуваєш.

— Бо якщо я вчиню, поклавшись на почуття... — мовив Голден, гадаючи, що це речення мало б закінчитися чимсь на взір: «...то я заб’ю Сакаєві зуби йому в горлянку» або «...то я всіх нас затягну в смерть». А Фред його здивував.

— Тоді ти втратиш її.

***

— Курс запрограмовано, — сказала з пілотської кабіни Чава Лом­­бо. — За вашим наказом.

Голден хотів відкинутися назад у своєму амортизаційному кріслі, але без швидкісної гравітації, що надала б йому вагу, спромігся лиш витягнути шию. Серце його калатало, адреналін пульсував прохолодою по його жилах.

Ну хіба ж таке передбачалось? Командирська палуба переповнена. Сунь-Ї, серйозна й розпружена, уклякла за гарматами. Мавра повмикала комунікаційні контролі, моніторячи їх тому, що просто зайвий раз перевіряла, а не мала в тому нагальної потреби. То мав прозвучати Алексів голос! І він, і Наомі повинні були б лежати кожне на своєму кріслі-колисці.

Ні, він не мусить бути переляканим!

— Гаразд, — мовив він. — Утнімо це!

— Утнімо! — відгукнулася Чава. Світло тривоги з жовтогарячого стало червоне, й Голден так і впав на своє амортизаційне крісло. Станція Тайко лишилася позад них. Не мине й години, як її вже й не розгледиш неозброєним оком. Голден виждав три довгі, спазматичні видихи. Чотири.

— То які в нас види, Іп?

Із машинної палуби Сандра Іп — що грала роль Еймоса — відповіла:

— Усі системи в межах стерпного.

— Хочете сказати: не всі збито? — підправив її Голден.

У каналі зв’язку запала пауза. А тоді:

— Так, капітане. Не всі збито.

Голденові так-то муляло, що він геть не певен щодо свого власного корабля. Відколи він був уперше ступив на його борт, «Росинант» становив для нього щось абсолютно міцне й надійне. Покладався на нього всім своїм життям — достоту як покладався на серце в тому, що воно як билось, так і далі битиметься. І це було щось більше за інстинкт. Це була така автоматика. І дивним було б робити щось інше.

Але ж то було колись. Сакаєва диверсійна діяльність не вбила його, зате добряче підкосила. Голден відчував, що не скоро заспокоїться, допевнившись, що в кораблі більш не зосталось жодного прикрого сюрпризу. Програмне — чи погромне? — забезпечення... Чи не вичікує моменту, аби видалити все повітря з корабля? Чи ввергнути корабель у якесь фатальне прискорення? А чи ще яким, одним із тисячі, способів скерувати його, через відмову котроїсь функції, на вбивство екіпажу? Новий екіпаж усе-все ж оглянув-­перевірив і не знайшов жодної вади. Але ж вони були це