Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

Отже, я мав знищити Орден самотужки.

Звучало нездійсненно, особливо з огляду на дві спроби тутешніх можновладців, які на позір мали значно більше можливостей — і попри це зазнали краху. Причина проста: вони перли напролом, коли мій досвід підказував, що діяти варто хитрістю. Немолода, велика організація не може уникнути слабин, а будь-що можна знищити зсередини за допомогою принципу, який працює віддавна: divide et impera. За моєї відсутності люди зробили черговий оберт — перевдягнулися, реформували мову, вигадали безліч дивних цікавинок, забули деякі звички і завели нові — проте лишилися тими самими людьми.

Нове життя потребувало нового імені. Рахмани — легендарні мудреці далекого краю, що живуть молитвами, харчуються манною небесною, а про християнське свято Великдень дізнаються, коли річка приносить їм шкаралупи крашанок. Так я став Рахманом: це ім'я пасувало підступно закатованому праведнику, для якого їжа і час не мали значення.

Вивчивши новий світ, я обережно пішов між характерників, переважно з куреню вартових. Пригощав їх у придорожних корчмах, нипав містами та селами — поволі збирав відомості. Змінював вигляд і говірки, постійно перелітав зі сходу на захід і з півночі на південь, ховався, аби не втрапити в око контррозвідці. Характерники нагадували товаришів, чиї тіла обернулися на порох у могилах поблизу Хортиці, — як козаки півтори сотні років тому, так і сіроманці нині жалілися на маленьку платню, кепське спорядження, прикрі умови служби. Обурювалися тим, що ветерани війська Січового за тридцять років здобували право вийти на заслужений спочинок і могли працювати на власній землі, відкрити шинок або іншу справу, а характерники мусили служити до скону.

Я швидко натрапив на ахіллесову п'яту Сірого Ордену, що звалася прокляттям місячного ярма. Звір, який оселявся в кожному вовкулаці, не дозволяв засиджуватися на місці, а що старшими були мої співрозмовники, то дужче вони нарікали на загублену можливість жити із сім'ями, допомагати дружинам, ростити дітей... В юності, коли ставиш підпис, про таке не думаєш, говорили всі сумовито.

Така очевидна слабина! І чому досі ніхто не скористався нею?

Мій вибір спинився на характерникові на ймення Роман Вдовиченко. Він виділявся з-поміж інших химерною зовнішністю: сніжне волосся, молочна шкіра, червонясті очі... Коли Роман заходив до корчми, всі погляди враз прикипали до нього — навіть якщо та корчма стояла в Буді наприкінці серпня.

Легко вкравши черес із трьома клямрами, я прикинувся старим характерником. Упродовж року ми заговорили якось у шинку; зустрілися випадково на дорозі; перетнулися на Сорочинському ярмарку... Помалу заприязнилися, кілька разів випили. Розпашілий від горілчаної щирості Роман згадав про синів, які постійно переїздили разом із матір'ю, яка також служила в Ордені, і зізнався, що хотів би розірвати криваву угоду.

— А коли я скажу, що така можливість існує? — посіяв я перше зерно.

Від несподіванки він протверезів.

— Кепські у тебе жарти, старий. Навіть дітям відомо, що з вовчої стежки не сходять.

Я усміхнувся.

— Просто їм вигідно, аби ви так думали.

— Кому?

— Осавулам. Кому ж іще?

Роман дивився на мене з недовірою.

— Нащо їм таке робити?

— Аби ти, я та всі інші сіромахи не змогли покинути службу. Якби розірвати угоду міг будь-хто, будь-де, будь-коли... Це ж призведе до смерті Сірого Ордену! Сам поміркуй.

— Я міркую, що якби такий шлях існував, то ми б давно про нього почули, брате. Шила в мішку не втаїш.

— Подібно до інших владик, Рада сімох ревно береже такі відомості для себе. Коли осавула вирішує піти на спокій, то розігрує власну смерть, а сам рушає до Ґаада і стирає підпис із сувою. Після цього їде за кордон, де помалу доживає віку, тринькаючи накопичені грошенята.

— Не вірю, — насупився характерник. — Осавули так не чинять.

Я стенув плечима і більше цю тему не зачіпав. Насінина мала прорости.

Наступного разу Вдовиченко знайшов мене першим.

— Дещо рознюхав про тебе, брате Рахмане. Виявляється, що нема в жодному курені такого брата! Хто ти? Чому я не маю просто зараз піти до контррозвідки і здати тебе, липовий сіроманцю? Відповідай!

Він прийшов до мене, а не до контррозвідки, бо сумнівався. Зерно зростало.

— Дозволь дещо показати, — відповів я. — Але про побачене навіть дружині не кажи.

На очах ошелешеного характерника я перетворився на пугача, злетів, пугукнув у нього над головою, перекинувся на людину і сіяв далі: про старі часи, про Потойбіччя, про власні угоди, про дружбу з Мамаєм... Поля брехні найкраще зростають на землях правди.

Я розповів про підступних джур, які знали шлях розірвання кривавої угоди, але вирішили його втаємничити всупереч передсмертній волі Мамая; розповів, як мене вбили за небажання приховувати правду, показав шрами; розповів, як повернувся до світу живих і заплакав від кривди, що сталася за цей час...

А Рада сімох досі плекала кривавий секрет.

— Якщо ти не шаленець, — Романові губи ледь тремтіли.

— То просто зараз ми рушимо до Мамаєвого дуба, і ти покажеш свою могилу.

Так ми й учинили. Відкопали дошки, знайшли два гнилі кілки.

— Ось мої докази.

Могила насправді виявилася не такою глибокою, як здавалося зсередини.

— Ти був... Ти справді знав його?

Не знаю, чи повірив Роман насправді, чи просто відчайдушно хотів повірити. Зрештою, надія — останній притулок.

— Мамай ніколи не грав на лірі, бандурі чи кобзі. У нього навіть музичного слуху не було. Щоразу, коли він співав, усім хотілося тікати світ за очі, — я всміхнувся, розглядаючи поховальний дуб старого друга. — Бозна, якому розумнику стукнуло в голову намалювати його з бандурою.

Засіяні зерна мали прорости. Я суворо попередив Романа, що мусимо зберігати пильність і зустрічатися обачно, аби не привернути увагу призначенців. Годував його оповідками про славетне минуле і сумливе сучасне, про сотні інших сіроманців, які прагнуть звільнитися від прокляття і повернутися до простого життя.

— Звідки така певність, що осавули досі зберігають той секрет?