Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Не боюсь я такого, – відповів Віктор. – Як хто винен у горі дитини, то її батьки, або й сама дитина. І я… я…

         – Что, вы? – питав Антоній.

         Віктор хотів виговорити, як він вважав, завершальне туше для цієї розмови, та виявилось, що воно зачіпає його компетентність в автомобільній справі. Звісно, він хотів сказати, що сам винуватий у тому, що потрапив у аварію, бо мов несвідомий водій, не зреагував, як годиться. Натомість в голову йому прийшла інша ідея.

         – А я вважаю от що: оці ваші правила, заповіді, написали ті, хто першою чергою ображений, що хтось їх порушив. Ось, «не перелюбствуй», наприклад, то це правило написав ображений рогоносець, «не вкради» – олігарх тогочасний, в якого, бач, украли його майно, поки він крав у народу свого, «слухай батька і матір» – це написали теж чиїсь предки, діти яких не хотіли вислуховувати ту херню про бога, а про «шість днів трудитися» – то взагалі клас! Все воно комусь вигідно, щоб народ менше говорив, а більше робив, бо ж інвестиції самі себе не виконають!

         – Вы говорите безумную чушь… – закотив очі Антоній.

         – Согласитесь, Библия не учит ничему плохому, – додала матушка.

         – Он не согласится, матушка, этот человек не знает, что его ждет за такие слова. Вроде бы и познал, как Бог стегает жестоко, а ничего не понимает, одинаково.

         – Ти що, мене за тупого вважаєш, святоша? – різко вмішався Віктор.

         – Вам Господь судья, вот что, – спокійно відповів Антоній.

         – А ти думаєш я не знаю, як ти Оксані говорив про те, як правильно гроші на церкву жертвувати… Ні, і без того зрозуміти не тяжко, що вам від людей не треби й молитви за нещасних, а десятини й пожертвування потрібні. Опіумні!

         – Виктор, церковь не поддерживается правительством. Тем более щас, после войны, всем кажется – кому эта церковь нужна, нам мол, всё бы восстановить. А без бога проживем, и без проблем, – пояснив Антоній.

         – Ага, но без Бога – не до порога, – закінчила думку матушка.

         – Знаєте, я не люблю комуністів, але теж приказкою скажу: «Глас Господень господам годен».

         – Остановитесь же! Если не боитесь за своих детей, что их может не быть, то за сестру подумайте, за племянника, – прикрила обличчя матушка. Вікторові слова здавались їй поріддям диявольщини, не інакше.

         А проте, цього разу Оксана не лишилась в стороні. Вона наказала братові замовкнути, потребувавши пожаліти її бідну дитину. Віктор урешті пожалів – точніше сказати, йому взагалі не хотілось суперечити з нею. Після того розмова мимоволі повернула в колишнє русло, і все зайшло за політику.

         – Эти беспредельщики за новоюлианским календарем устроили день Святого Николая, мол чтобы с русскими не сходилось… А вот нашего Онуфрия готовы убить за то, что он мол русский, что он сепаратист, – казав Антоній. – Но где же он хоть словечко молвил против Украины? В начале войны что, убежал куда-то? Ну уж нет; но наши то, на самом деле, убегать умеют. Там уж, за границей, на западе, и сейчас полно украинцев. И возвращаться уже не в радость. В Америке вот, лучше на парады посмотрим, нежели вернемся на православную землю.

         Ця тема розмови загасила те полум’я, котре тільки що розгорялось в їхньому грубому конфлікті. А все завдяки тому, що й суперечити тут ні з чим. Віктор, все життя будучи відчайдушним патріотом, учасником обох революцій, раптово став ухилянтом після 24 лютого. Звісно, невідомий страх тоді окутав його – як і раніше в нього питали, чого ж він, справжній націоналіст, не вступає в АТО. І чи можна на це відповісти? Чи варто жертвувати життям за свою державу? Хіба в цьому питанні полягає основна ознака національної свідомості в людей? Віктор, якби хто йому дав таке питання, став би тільки уникати відповіді, або сказав би щось зовсім непевне. І ми це говоримо, звісно, за той час, коли він ще не потрапив у своє фатальне ДТП. В середині березня Віктор готовий був ступати у тероборону, як те зробили тисячі людей в усіх містах, причому вирішив він це самотужки – його задавило почуття власної нікчемності, людини, що ішла в одному ряду з Небесною Сотнею, та в найскрутніший час заляканої справжньою війною. Втім, тяга до вступу в територіальну оборону Києва поволі зникала із кожною почутою канонадою. Тут питання нації поставали для Віктора суперечливими в поєднанні з життям. Адже, йдучи на поле бою, себто передчасно знаючи при неймовірний ризик, має в душі снувати залізна певність у тому, що нічого з цього не марне, що у випадку, якщо вдасться взяти верх над ворогом, нація не пропаде, що не станеться відоме вже: «Як запродав гетьман, у ярмо християн…». Чи не настане знову ссилка, вигнання? Звідки те знати? Для Віктора, безсумнівно, такі думки поставали як трохи нерозумні: сумніватись в міцності українського народу, котрий перейшов численні випробування, повні як славної свободи, так і жагучої неволі. Але, ніде правди діти, слова ієрея виявились точними, та настільки, що душа Віктора од них заглибилась у пошуках істини.

         Йому стало соромно за те, що ухилявся на війні від мобілізації. Для чого ж він тоді потрібен Україні? Як громадянин – не представляє ніякої цінності, бо згубивши ноги (не на полі бою), Віктор не здатний працювати в будь-якій області, тобто виконувати найпростіший обов’язок частини суспільства. Працездатність загалом, – якраз виключаючи інвалідність, – і є найпершою ознакою, що відрізняє громадянина від маргінала. І тут можна подумати, що Віктор ніяк не може бути причетним до останнього, якби не його загальна провина, до якої він дійшов зі своєї дурості, катаючись на страшних швидкостях по шосе. В поєднанні з бездіяльністю під час війни, Віктора інакше не прозвеш, як негідником і маргіналом. З тим-то, він не краще від тих, хто не захотів повертатися на «православну землю». «Якби ж повернути час назад, згадати старих знайомих. Де ж вони всі тепер? Де той старий друг… Родіон?.. Суче життя, якби я тепер міг дізнатись, де він, чи живий він, то зразу зміг би воскреснути, чи як там. А якщо нема і його вже в живих… то і мені нема чого на світі лишатись» – думав Віктор. Він наче передчасно переживав уже незнану смерть найкращого друга, і тому він схилив тоді голову на груди, заглибившись у свій найгірший стан. Депресія. Пустота.