Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Віктор зовсім не очікував, що йому ще доведеться прийняти причастя. Коли Оксана покотила крісло до священника, той спитав його ім’я та, підсунувши на прикладання золотий потир, прийняв з ложки промоклий в кагорі м’якіш. Причастя тоді майже зразу видалось йому гидотним.  Ледь він устиг його проковтнути, як з гортані той малесенький хлібець трохи не виліз назад. Опісля того, з усіх сил стримуючись, випив Віктор і святої води – вона, в свою чергу, здалась йому навіть освіжаючою, завдяки своїй прохолоді.

         По закінченню великої служби він, по-перше, планував випалити цигарку, й по-друге, випити скляночку пива, обіцяного Оксаною. Усе, що відділяло Віктора від тих митей, здавалось йому пекельним катуванням – і по цій причині (так як на території монастиря палити заборонено) він так грубо дорікав Антонієві за пусті розмови з бородатим ченцем.

         Для Оксани вся процесія здалась багато приємнішою. Однак, якби хто міг тоді заглянути в її голову, то дуже б здивувався емпатії, з якою вона на дев’ятому часі ставила свічку, та з якою проходила таїнство Євхаристії. Під час останнього, як відомо, людина повинна зосереджуватись на каятті, але Оксана наче монахиня, молилась за інших – та, загалом за здоров’я майбутньої дитини та здоров’я Віктора. На відміну від брата, в умовах пережитих нещасть, їй здавалось чимсь диким – не вірувати в Бога. Адже чи не стає невимовно жаль од того, що за всі пережиті муки на них не чекатиме відповідна відплата? Ні, Оксані тепер неможливо було пристати до екзистенціальних ідей брата – бо як би він сам пояснив своє раптове падіння? Бо перед аварією він знаходився цілком в свідомості, значить, випадковості не можна допустити. Як, як би сам Віктор усе це пояснив? – Оксану гризло це питання. Вона була певна, що аж ніяк не власною неточністю, може навіть тупістю, бо слова ці б, безсумнівно, переважила його страшенна гордота.

*  *  *

         До речі про те, що було сказано на початку цього розділу про сильну головну біль Віктора, можна із впевненістю заявити, що взялась вона не від частого паління. Принаймні, поки що це було так. Тепер же нагадувала про себе хлистова травма, отримана на аварії. Пізніше, будучи в доктора, мігрень цю діагностують як наслідок ЧМТ, і йому знову випишуть терапію в довгі строки – та хоч за зменшеною ціною, завдяки пільгам інвалідності.

         Та мало того, що Віктор був змушений терпіти ці ненависні болі в голові, від яких часом в нього чорніло в очах, то і Антоній не відставав зі своїми закидами в сторону його атеїстичного світобачення. Як вже говорилось, в них ставались диспути на ці теми.

         Шостого грудня – тобто, напередодні очікуваних переговорів у Свято-Успенському соборі, в резиденції нашого ієрея відбувався неабиякий конфлікт. І все було нічого, Антоній продовжував би висловлювати свої думки з приводу завтрашнього, та всі би з ним погоджувались, якби не біла ворона, котра потрапила в їхнє стадо і не почала б розбавляти ці фанатичні розмови безпрецедентним атеїзмом. Тримаючись за ручки крісла, біла ворона мовляла:

         – Повна деградація! Як же ви мене дістали зі своїми богами! Все-таки ти уміло керуєш людьми.

         Антоній нечасто підвищував тон, ніколи навіть не заливався краскою від люті. Так, він багато чого міг стерпіти, будь-яку критику в свій бік, і витримував її, мов кремінь, бо розумів, що православ’я в останні часи стане певним епіцентром, якого буде сильно гнобити народ. Проте від окремої людини, та ще у власній резиденції – блюзнірства дозволити не міг.

         – Вот она, душа фашистская! – вигукнув він. – Про что с тобой говорить можно, а? Почему ты потом плачешь, что так тебе плохо?

         Віктор, здохнувши легенько, підготувався до жорстокого, образливого, але сильного парирування.

         – У всіх нещастях я сам винен. А от про ваше от що скажу, на вашій же, драконячій – бога нет!

         – Читай тринадцатый Псалом, безумец! – відрізав Антоній.

         – Ви кажете, – продовжував Віктор, – ви кажете, ваш бог всезнаючий, але ліплячи людину, не знав, що її змій приб’є до себе. Що виходить, бог ідіот? Чи егоїст? Йому похуй на своє творіння, якщо він знав про те, що станеться з Адамом і Євою.

         – Одумайтесь, Виктор, о чем же вы говорите? – нарікала матушка, склавши руки на грудях.

         – От ви продовжуєте мені ці питання давати, а краще б подумали над моїми словами!

         – А ты не удивляйся, безумец, что на инвалидное кресло попал. Думаешь просто так? Потом вот твои мысли – о, я согрешил, ну ничего: Бог же меня громом не ударит, – мовив Антоній.

         – Нет, не ударит, Виктор, – підхопила матушка, – он и праведнику говорить в лицо не будет; часы Моисея прошли. Вот тебе, инвалидное кресло – наградил Господь Всемогущий. Но это только раз, а вот за хулу на Бога…

         – Не ты платить будешь, а дети твои.

         – В пять поколений, – закінчила матушка.

         Оксана на тому похопилась. Вона знала, що у брата навряд чи колись вже будуть діти, а значить щось та й станеться з її дитям, хоч ще й ненародженим. Здавалося б, де тут справедливість в Бога – чому невинне створіння платиться за слова дорослих? Та одразу дійшло до Оксани, що хіба тільки в Бога так? Хіба не війни всі, та й інші примхи бездумного, ошалілого чиновництва є потім слідством погибелі поколінь, котре врешті і прозивають «загубленим»? Тож тут вже не Бог відповідає за жертви людські, тут сама людина, самого Сатану перевершила. Ох, та як Оксана страшилась, чи чого б не сталось з дитинкою її, аби не пішов, дійсно, результат за слова брата. Стала вона погладжувати своє вже трошки округлене черево, в надії, що скоро конфлікт закінчиться.