Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Будь-який подібний диспут починався тоді, коли Антоній збирався до монастиря, або до якогось собору, й в основному брав із собою своїх пожильців. Тоді Оксана, скоріше, не могла відмовитись від його запрошення. «Бо все ж, краще свічку покласти, аби хоч якийсь спокій був», – думала вона. Проте, починав у такому разі ремствувати брат – ні, звичайно, без криків, бо після їхнього вечірнього діалогу він зовсім по-іншому став поводитись з нею. Під ремствуванням тут мається на увазі остогидне, втомлене зітхання й жалібний погляд.

         Другого грудня Антоній спровадив їх у Свято-Успенський собор. Віктор того разу по добрій волі згодився на прогулянку. Щоправда, навіть шлях до собору виявлявся для нього нестерпним.

         – Вот он, единственный собор, после перехода которого наступит та самая глобализация, – сказав Антоній, підходячи до Свято-Успенського собору. Низько поклонившись, він продовжив: Будет страшная шумиха. Большая, чем когда Почаевская лавра перешла к Епифанию. Многие думали, что с Почаева-то все и начнется – ведь там след Божьей матери… Но оказалось, что Свято-Успенский собор станет последним.

         Потім вони оглянули його зсередини, пройшлись по території Києво-Печерської лаври, набрали святої води з місцевого джерела й придбали миро в місцевій лавці. Все те було з півтори години, й за той час Віктор вже встиг багатьма словами проклясти священника за його нудну балакучість. З тим-то він заприсягся, що ніколи більше не згодиться на подібне.

         А втім, у Антонія на те були свої плани. Четвертого грудня настало свято Введення. Його Антоній принципово не хотів пропускати (себто провести її тільки за молитвами в оболонському храмі), та відслуживши Літургію в обідній час, у вільний запросив Віктора й Оксану до монастиря. Принципіальність для Антонія тут полягала в тому, що збирались вони у Свято-Введенський монастир, на честь якого там збиралась особлива Літургія.

         Того разу Оксана була змушена вмовляти брата поїхати. Вона водночас боялась лишати його на матушку, бо вже стала більше переживати за виразку на крижі. Сама Оксана вважала, що похід до монастиря є вельми важливим, тому як вона давно планувала поставити свічки за померлого батька, за власне здоров’я і здоров’я брата.

         – Віть, прошу, ходім, – благала вона. – Ти помниш батька?

         – Помню, – сказав понурений Віктор.

         – Так-от віриш, чи не віриш в Бога, Віть, а згадати його треба.

         – Нащо його згадувати, якщо я його і так пам’ятаю?

         – Свічку поставити, – пояснила Оксана.

         Віктор застогнав, стримуючи злобу перед сестрою. Стан «земного пекла» хоч і поменшував його тягу до розмов, але не відміняв злослів’я й лють, котрі він часто виявляв до Антонія. Батько – це всього лиш далеке минуле, покинуте, і за ширмою теперішніх незгод, в ньому годі шукати розради. Так думав Віктор, не знаючи ще, що похід до Свято-Введенського монастиря стане великим ковтком повітря в океані нещасть.

         Проте, напередодні великих змін завше бувають вагання. Ми не станемо описувати тут всі благальні слова Оксани, звернені до брата. Врешті, тільки від того, що Віктор неймовірно стомився, та й загалом знаходився не в дусі останні чотири дні – погодився на прохання сестри.

         Отже, поївши простенького супу, в третю годину вони, – в компанії з матушкою, – сіли в «Тойоту» й поїхали до обителі.

*  *  *

         Читачеві уже відомо, що Оксана й Віктор, на чолі з Антонієм прибули ще на служіння дев’ятого часу. (На той момент матушка була на вулиці, як і під час Літургії пішла на Євхаристію першою, й після неї розмовляла з ченцями)

         І поки Віктор старався залишатись стриманим в цій ганебній ситуації: коли на нього співчутливо гляділи парафіяни; Оксана чарувалась внутрішнім обрамленням храму Димитрія Солунського, в благодатній атмосфері якого вона ще дужче відчувала любов до свого дитяти. По пораді Антонія, Оксана поклонилась іконі Богоматері «Призри на смирення», з проханням поберегти нещасний плід в її утробі. Потім, коли вона дізналась про Варварин день, про його значення для вагітних жінок, то зрозуміла, що Літургія для неї буде такою ж принципово важливою, як і для Антонія.

         Літургійний час почався чотирма ударами в дзвони. По незвичці своїй Оксана нервувала й не знала, куди йти, отож просто слідкувала за ієреєм.

         А от Віктор, в іншому випадку, якби не печаль, міг би й потішатись з цих людей, які наївно прямують молитись до якоїсь картини. Тепер же його тільки все дратувало, і до того він добряче зголоднів (звичайно, бо білок і вуглеводи він раніше не підтримував нещасними бобовими й грибами, а щонайменше телятиною), від чого жага до ремствування в нього знов зростала.

         Зсередини чулися низькі співання архімандритів. Віктор подивився на сестру: в білій хустці вона здалась йому нікчемною, та вираз обличчя її виказував крайню зацікавленість усім, що відбувалось навколо. Певно, як і він, Оксана ходить в церкву раз у рік, виключно на Великдень.

         На вулиці, – так як місця в наві не вистачало, – вони простояли півтори години – повну Літургію. На Євхаристії, як вже відомо, Антоній попрохав слідувати Віктора й Оксану. Після дітей, чоловіка на інвалідному кріслі також пропускали: на жаль, тоді на третьому місяці Оксана іще не мала достатньо видимого живота, щоб і при собі мати привілей.