Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – В положении, – відповіла Оксана.

         – Но где тогда ваш…  муж? – питав Антоній.

         Матушка сприйняла запит ієрея як вкрай невихований.

         – Я не думаю, что это правильный вопрос, – викарбувала вона.

         – Почему же? – відказав Антоній, чиї поступки й слова засновувались тільки на канонічних переконаннях, подібних (упаси Боже на думку Антонія) до доктрин янсенізму. – Понимаете ли, Христос нам запретил разводиться (если уж с вашим мужем так всё случилось), потому что обрученные в церкви – буквально скреплены Господом, и потому разрушать эти скрепы нельзя.

         Якби хто тоді бачив Віктора, то подумав би, що його закидали томатами. Лють палала в ньому кожного разу, як він чув про Ісуса та Господа. Він згадував того алканавта, з яким по нещастю зв’язалась його сестра, та з яким, «по закону Божому», вони мали б залишитись разом. «Якщо бог існує, то я молю його, щоб вона не слухала те, що розказує той придурок», – думав він. Йому хотілося заснути, та хіба можливо це, коли за стіною таке говориться? Врешті Віктор покликав Оксану. Хоч говорили вони зовсім недовго, йому стало більше несила все те слухати – й разом з цим посилювався справжній острах за сестру.

         – Что случилось? – підійшла до нього Оксана. – Ты не спишь?

         – З вами не заснеш, – відказав Віктор. – Ти їх слухаєш?

         Перед відповіддю Оксана зам’ялась: не тому, що не знала, як відповісти, а тому, що так різко змушена була переходити на українську мову.

         – Я просто… говорила з ними.

         – Ні, ти ще й сказала про свою вагітність. Нащо?

         Вона прикрила лице (хоч його й без того було погано видно у темряві). Якби Віктор той момент міг бачити сестру, то миттєво б змінив свій докірливий тон. Тоді з її очей струменіли палкі сльози. Раптом вона опустила руки на живіт.

         – Я сама винувата у всьому. Знаєш, як я це поняла, Віть? Просто ніхто й слова доброго, утішного мені не сказав, як я завагітніла. Ніколи!..

         Оксана заливалась сльозами. Її сухі, бліді губи розпливлись у відчаї. Однак, не дивлячись на малу вроду, вона викликала б жалість навіть у найсухіших сердець. Її груба рука лагідно гладила живіт, в якому ховалося наче завчасно викинуте дитинча. Покинута всіма, вона не сподівалась, що коли-небудь настануть кращі часи, отож з горем своїм плекала невідомо й на що. Усе це, незважаючи на темінь, зрозумів і Віктор, почувши її слова, та глядячи на згорблений, безнадійний обрис сестри. Вона тихо продовжувала свої нарікання:

         – Я знаю, Вітя, яка боль мене чекає, і з тим, що на ділі нікому, окрім мене, ця дитина непотрібна – я могла б залишитись без неї, убити її. Але від однієї такої думки мені стає ще хуже, бо скільки я вже промучилась… Вітя, дитина для мене – смисл життя. Я відчуваю вже, що хоч це й найбільша боль для мене, але й найбільше щастя. Так і здуріти можна, з такими мислями, а коли ніхто тобі не помагає, а тільки ти сама всім все робиш, то дуже непросто жити – от я і рішила цим людям признатись. Тепер ти розумієш мене, Віть?

         Та він давно вже все зрозумів. Свідомістю він поринув у жорстокі роздуми. І, як відомо, мислити песимістично, про істину власного буття – значить страждати. Віктор страждав тому, що бачив тепер увесь жах становища. Оксані належало народити, передчасно знаючи, що на неї чекає доля не ліпша, ніж у нещасної Фантіни. Між ним і його сестрою, утім, є і була велика різниця. Завдяки своїм консервативним переконанням, Оксана не пізнала щастя, і тому скоріше була мученицею, на відміну од брата, над яким панували гедоністичні погляди; і варто було йому все згубити, як настало для нього земне пекло (власне, в такій метаморфозі саме ховається людська сутність – непостійна, й від того в більшості нещаслива). А що воно таке? Воно проявляється не ззовні, а в душі людини. Земне пекло – це розуміння втрати великого щастя і неможливості його повернути. Таке горе найдужче западає в серце, і в нестерпності своїй стає вічним. Саме того вечора, після сестриних слів, Віктор забрався у це земне пекло, котре ми ще прозивали «депресійними зачатками». Він опустив голову на подушку, та під схлипування сестри, думав про смерть. Все ж, десь в найглибших надрах душі Віктор чував, що його тепер врятує хіба що машина часу, з якою він міг би повернути своїх найвірніших людей.

*  *  *

         Оксана найбільше дивувалась тому, як її брат мріяв відчувати біль в ногах. З моменту, як вона дізналась про вагітність, то їй ставало лячно від всякого болю. Особливо хвилювалась за те, що за півроку на неї чекатимуть найстрашніші муки, які тільки може випробувати людина.

         Не сподівалась тоді Оксана, що їй стане легше в резиденції Антонія. Разом з тим не можна й сказати, що її надто цікавили розмови про релігію. Якби вона не була такою терпеливою, або ж як Віктор, байдужою, то давно б вже стомилась і стала переводити тему тих розмов. Але в цьому разі також важливу роль зіграла неабияка думка Оксани про Антонія – той, все ж, не спротивився їх прийняти в свою домівку, отже, чи дозволити йому дорікати? Так, і саме цього не тямив брат. Певно, якби не вона, – та ще зі своїм положенням, – то ієрей нізащо б не залишив їх так довго.

         В цій духовній атмосфері Віктор виступав справжнім диверсантом. Його суперечки на тему релігії були нечастими, але й не відрізнялись ввічливістю та повагою до чужої думки з обох сторін. Оксана бачила, що по правді Віктор з часом навіть втомлювався змагатись з Антонієм, точніше з його непоправною впертістю. Ієрей же не зупинявся навіть тоді, коли Віктор вже безсило котив на ґанок. Його ціль – не виграти в суперечці, а змусити повірити суперника, аби той став прибічником його ідей. І в цьому проявлялась власна впертість Віктора – він однаково принижав священника за те, що той узагалі вірить в Бога.