Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Побачивши нежданих гостей, матушка зупинила здивований, але чемний погляд на ієреєві.

         – Не беспокойся, – сказав він, – этих людей мы приютим на несколько дней. Я увидел их возле Лавры. Это, вот, Оксана, а это ее брат Виктор. Он попал в аварию, и вот… по воле Божьей оказался на кресле. Так что, они очень голодны, матушка.

         Марія зрозуміла натяк, й піднявши кришку сковороди, насипала на тарілку чорні й білі шиплячі шматочки.

         – Не знаю, хватит ли на всех. Ведь я только на вас готовила.

         – Ну, ну, мне пока не надо, тогда ужин себе перенесу, – сказав ієрей.

         Матушка продовжувала схвильовано дивитись на Антонія. Усе, що зараз він виробляв, здавалось їй надто форсованим та незрозумілим. Вона бачила його, хоч і шалені від учиненого добра, але втомлені очі.

         Коли Віктору подали блюдо з тими шматочками, посипаними кільцями зеленої цибулі, то спочатку він і не тямив, що воно є. Тоді Оксана підказала, що це смажені гриби, причому зовсім різних видів: довгуваті, чорні – маслюки, на смак вони менш за все подобались Віктору, проте найкращими, на його думку, були білого кольору тверді шматочки, власне, білі лісові гриби, та з чорними прожилками – шампіньйони. До цього, скажемо, він куштував їх всього пару разів за все життя, і всяк, коли це ставалось, Віктор називав гриби пустою їжею. Певно, він говорив про їх харчову цінність.

         Оксана з’їла всього трійку грибів, та більше її стан не дозволяв з’їсти. Вона, безперечно, пам’ятала про свою вагітність, і тому ретельно обирала те, що споживає. Хоч перший токсикоз в Оксани вже пройшов, обмін речовин в неї лишався недоладним. Тим не менш, вона не била на сполох, бо тепер вважала це цілковитою нормою.

         Тим же вечором матушка застелила у вітальні постіль, розклавши диван, який з одномісного механічно перетворювався на двомісний. Напевне, в резиденції священника таке універсальне ліжко необхідне якраз для подібних випадків, коли в нього ночують бідняки. Віктор тоді лежав, намагаючись якнайшвидше заснути, щоб хоч на якісь години покинути цей безумний світ. І не встигла Оксана закрити брата покривалом, як ноги її вже дуботіли по паркету, до кухні. Віктор знов залишався самісінький, у темряві.

         Він не міг звинувачувати виключно Оксану за те, що опинився у такому становищі. Коли вони вперше побачили Антонія в кафе «Купол», то Віктор аж ніяк не сподівався, що він прийме їх до себе (особливо після скорботних завірянь матері, комуністки, котра мала радикально негативні погляди щодо релігії). Сподіватись на таких людей, як Антоній, цебто людей, які довіряють одному лиш Богу – було для Віктора вищим проявленням неуцтва. Тому ще в «Тойоті», ієрея непокоїла зацікавленість сестри тим, про що той говорив. Єдине, що могло втішати в такій ситуації – це факт того, що хоч в найближчому майбутньому їм не прийдеться проводити зимні ночі на вулиці. Так, і тільки за це можна хвалити Оксану. Проте наскільки жорстоким був вплив на неї від Антонія! Так, він старався заснути, але до вух його доходили розмови на кухні.

         – Ты, Оксана, если хочешь спасения, то в церковь ходи, потому что только там слово божие есть, – казала матушка.

         – А Христос говорил, что если еще давать денег на церковь, то тому будет радость после смерти, – додав Антоній.

         Віктор від тих слів вже ледь стримувався, щоб не закричати лайку до священника, аби врятувати сестру од неминучого зомбування. Стримувала його тільки допитливість – кортілось більше пізнати, що то за овоч – Антоній.

         – Ах, если бы у меня деньги были, – мовила Оксана.

         – Ну, тогда вашими деньгами будет молитва Господу, – відповів Антоній.

         – Вот, посмотрите, что творится, – продовжував він, – здесь написано: «это лишь начало новой войны. Факт того, что восток оказался в разрухе – подводит к тому, что сбылось пророчество преподобного Серафима Саровского, а это значит, что нас ждет вскоре последняя, великая война».

         Деякий час Віктор нічого не чув. Разом з Оксаною він, однак, також обмірковував почуте. Тоді через хвилину, в душі Віктор заливався сміхом, котрий зовсім швидко перейшов у глибоку задуму – бо як же так сталось, що цілком розумна, свідома людина вірує в таку нісенітницю про останні війни, в слова пророків? Тепер йому стало цікаво, чи повірила в це сестра. Та думки його в одну мить перервали слова Оксани, сказані нею з великим острахом, видно очікуючи осуд за них.

         – Знаете ли, я так не хочу войны. Какой угодно, где угодно, сильнее за всех не хочу. Вот в газете написано, что там сказал какой-то святой, а все ж молилась бы, чтобы ничего из их слова не сбылось. Я не за себя переживаю, я уже войны насмотрелась, а вот дитя…

         Віктору вдалось почути гучне зітхання. Він зрозумів, що то була матушка. Сам Віктор сварився найгіршими словами про себе. Факт, що Оксана розказала тій парі про те, про що боялась зізнатись матері, свідчило про незрозумілі прояви довіри до них. Тепер невідомо, які наслідки могли бути після сказаного. Віктор, проте, знав одне – Антоній, в зв’язку зі станом його сестри продовжить їхнє проживання в резиденції на непевний строк. Щоправда, це була єдина перевага. Саме після цього Оксана стане рабом ієреєвої пропаганди.

         – Так вы… в положении, или у вас ребенок уж есть? – насторожено спитала матушка.