Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

Раптом переді мною з’явилися двері і я не роздумуючи вибиваю їх, перед моїми очима на підлозі лежала Хмаринка і вона… Слава Драконячій Матері була живою! А біля неї сидів… він. 

З самого нутра з мене виринає подвійний рев, від мене й Тарґаса який теж вже давно перестав мислити тверезим розумом. Хапаю цього виродка за горлянку й здавлюю до тих пір, поки він не починає хрипіти.

“Зверни йому шию! Вбий його!” – ревів розлючено Тарґас.

– Ти! – мене накрила чиста лють без ніякого зайвого домішку.

– Ноксе відпусти його. Ноксе! – до мене дійшов хриплий голос Хмаринки.

– Ні – категорично відказав, на цей раз я так просто не відпущу того хто посмів зазіхнути на мою пару – він отр-римає своє покар-р-рання. 

– Ноксе, він нічого мені не зробив, відпусти його – вона казала правду я це відчував, я відпустив дворецького той ж відскочив від мене в протилежну сторону.

– Пані, я все виконав як ви і просили, і зараз негайно зачиню червоних – прохрипів дворецький забираючи з собою дві порожні банки. Що він зараз мав на увазі кажучи що “негайно замкне червоних?” Це ті хто напав на Хмаринку? Дворецький швидко вилетів з кімнати, а я вже й не звертав на нього ніякої уваги.

– Хмаринко, ти як? – я підхоплюю її собі на руки.

– Нормально. – ледь чутним голосом видихла.

– Нормально, – та вона була просто в кепському стані! Вся бліда й холодна на дотик як мрець – та ти зараз схожа на мерця. Хто це зробив?

– Ніхто, про це вже не варто переживати.

В мене мало око не сіпалося після її відповіді. Її тільки що ледве не вбили, а вона натомість каже що про це не варто переживати!

– Хмаринко, скажи хто це був? І я знайду його і… – вона мене перебила і подивившись на мене серйозними сірими очима, продовжила.

– І вб'єш? Можеш так не перейматися, вони і так вже давно мертві.

– Всенці давно мертві? – що до вбивства тих виродків вона вгадала, я б і дійсно їх прибив і вже точно б не слухав її праведності, що цього не варто робити і здається їх було тут двоє якщо йти по її поясненню, а щодо терміну “вже давно мертвих” я щось не до кінця зрозумів. Вони що їх вже позбулися?

– Давай я тобі все поясню трохи пізніше, вже після того, як відпочинку.

– Добре – погодився з її відповіддю, бо їй і справді було треба відпочити, вигляд вона мала поганий як і фізичний стан – я віднесу тебе до твоєї кімнати.

Я обережно підвівся з Хмаринкою на руках притисши її до себе ближче, уткнувшись носом в її волосся вдихаючи солодкий запах бузку, я поніс її коридором. Вперше в житті, в мене тремтіли від  переляку руки, ніколи ще не відчував такого сильного переляку.

– Може, давай краще я сама піду – тихо звернулася до мене Хмаринка злегка розвернувшись в мене на руках.

– Ні – кинув коротко, я вже нізащо не випущу її з рук і тепер завжди буду поряд, щоб більше ніколи не повторювалося те, що сталося сьогодні.

– Але ж я можу і сама піти, та й я напевно тяжка, щоб мене нести аж до самої кімнати – бухтіла вона маленьким їжачком, хоч я міг відчувати наскільки вона була втомлена.

– Ти не важка, навіть я б сказав як для такого віку ти занадто легка. 

–  Але це не виправдання – наполягала на своєму, та що ж їй так не йметься сьогодні! Невже так складно посидіти на одному місці хоч годину?

– Нічого не бажаю чути, ти нікуди не підеш сама поки не відпочинеш. Так що, зараз ти нікуди не втечеш від мене як вранці.

Після моїх слів Хмаринка припинила опиратися і поклала свою голову мені на плече обхопивши мою шию руками.

– Чому ти ще й досі в напівперетвореному стані? – запитала в мене, тим часом водячи мені пальчиками по карку, по моїх лусочках і виступивших шипах які починаються від карка продовжуючи вздовж усього хребта. Я на мить заплющив очі насолоджуючись її дотиками.

– Надто перезбуджений усіма ранковими подіями, ось і не зміг повністю стримати своє перетворення. А що, тобі не приємно зі мною знаходиться поряд, коли я в такій формі? – запитав у неї, і з нетерпінням чекав на її відповідь, бо і справді такі напівперетворені форми та й взагалі моя друга сутність, рідко кому подобалася.

– Що? Ні, ти не так все зрозумів – відповіла вже більш живіше – мені подобаються твоя е-м… напівформа, просто я не звикла тебе бачити в ній так довго, бо ти зазвичай одразу приймав людський вигляд коли злегка перетворювався. А так, ти навіть дуже непогано виглядаєш.

– Приємно чути що тобі не огидно знаходитися поруч коли я такий – в мене рефлекторно сіпнулися губи в кривій посмішці.

– А чому мені має бути огидно знаходитися поряд з тобою? 

– Бо ця форма мало кому приємна.

– Не розумію – вона задумливо простягла – що іншим може не подобатися? Так ти виглядаєш досить я б сказала екзотично, але ніяк не огидно.

Я на її коментар про мою зовнішність лише весело хмикнув.

– Що? – Хмаринка запитально вигинаючи брову.

– Нічого, просто в тебе занадто нестандартні смаки.

– Не стандартні? Хм, можливо. Хоча, як на мене, цілком звичайні.

– Як скажеш – відповів я, тим часом штовхаючи ногою двері до її кімнати, проходжу всередину спальні і кладу Хмаринку на ліжко – відпочинь гарненько, а ще краще поспи. Бо ти маєш занадто втомлений вигляд що мені скоро почне вважатися що ти повільно перетворюєшся в живого мерця.

– Добре, я навіть сперечатися з тобою за це не буду – вона піднесла дві руки догори в жесті “здаюся”.

– Тоді гарно відпочинь, а мені поки що дещо треба обдумати – накриваю її ковдрою і виходжу з спальні і не до кінця прикриваю за собою двері, щоб краще контролювати ситуацію навколо якщо щось станеться, а сам сідаю на диван у її кімнаті. Посиджу поки тут, доки вона не прокинеться.

Я спробував знову прийняти людську форму, але нічого не вийшло, я і досі залишився напівобернений.

– Трясця – глухо прошепотів.

“Що, застряг у напівобернутій формі?”