Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

“Як бачиш. Не розумію, чому я не можу повернутися до іншої? Адже я ще ніколи не застрягав у своїх сутностях, навіть в дитинстві.”

“Може треба трохи зачекати і ти зможеш обернутися трохи пізніше? Або людська форма сама собою витіснить цю.”

“Напевно.” 

Я шумно видихнув і поглянув на свої руки, вони були цілі завдяки швидкій регенерації, але були забруднені вже засохлою кров’ю. І так треба думати, як мені знову потрапити до Драґару і чи гарна ідея брати Хмаринку з собою туди де купа драконів, але в чому дилема, залишити її саму тут, я теж не можу. Що ж робити?

“Може якщо, ми її візьмемо з собою до Драґару нічого поганого не станеться?” – запропонував Тарґас.

“Не знаю, там може бути небезпечно, адже тамтешні дракони не дуже люблять людей, але і залишати її саму, теж не вихід.”

“Я гадаю, якщо вона буде з нами в Драґарі і місцеві дізнаються, що вона твоя пара ніхто і пальцем не посміє її чіпати. Все ж, не дарма навіть серед драконів тебе називали “Диким королем.” Чи ти за стільки років, вже забув ким ти був і є?”

“Ні. Не забув.” – Тарґас нагадав мені ким я був ще до рабства, але це не означає що за цей час не знайшлося мені заміни, яка захоче зі мною позмагатися при моєму повернені. Переночувати декілька днів ми могли і в моєму домі, якщо звичайно там хоч щось від нього залишилося що дуже сумнівно. Скоріше на місці будинку знайду лише купу развален.

“О, до речі я тут дещо помітив…” – згадав я про деякі дивні речі.

“І що саме?”

“Це стосовно персоналу цього будинку, спочатку я їх тут взагалі не бачив, навіть їхньої присутності в будинку не відчував… але віднедавна я нарешті почав хоч декількох помічати, але навіть вони були дещо… дивні, особливо їх запах...” 

“І що саме тебе в них збентежило?” – зацікавлено прогуркотів Тарґас.

“Причина в тому, що я і досі заледве помічаю що вони тут є, але зараз, хоч трохи я їх відчуваю, а що до їх запаху… його не має.” 

“Всенці, не має? Кожна істота і предмет має хоч який запах. Хіба ні?” – прогуркотіла спантеличена сутність, що було доволі рідко бачити його в такому розгубленому стані.

“Остаточного запаху вони не мають, але… мають щось схоже на запах якогось каміння і я здається вже десь чув цей запах, а ще там були домішки якоїсь рослини і магії, і на цьому все. І саме найголовніше, що у кожного з потрапивших мені на око слуг покоївки і дворецького, був один і той самий запах що в принципі неможливо.”

“Тобто, вони всі мають запах каміння з якоюсь травою і магії? Якщо так, то це і справді дивно.”

“От і я про це.” – відкинув сутності, а якщо подумати, вся дивина почалася саме тоді коли я зустрів Хмаринку. І тоді почалося коїтися незрозуміле, дивний будинок який щоразу змінюється так, як йому захочеться, дивні слуги яких просто нереально відстежити в цьому будинку та і взагалі, всі тут присутні люди були дивними, а чи взагалі вони були людьми?

Та і сама Хмаринка незвична, наче живе в одному світі як і всі, але не знає звичних речей, та і взагалі її манера поведінки відрізняється від інших. Навіть вплив на людей вона має, що ті як тільки бачать її одразу квіткою починають цвісти. І взагалі, вона наче потрапила в нове для себе середовище, бо буквально кожній дрібничці дивується начебто вперше в житті бачить.

За приклад можна взяти наш вбивчий похід по магазинах, вона буквально впитувала в себе все навколо, жадібно розглядаючи все починаючи від нікому не примітних малих крамниць та помпезних закладів, закінчуючи камінням під ногами.

Деколи я навіть сам не розумію, чи це взагалі нормально настільки радіти всьому навколо, чи ні? Або це просто я не вмію радіти настільки простим речам які в нас, в прямому сенсі могли знаходитися прямо під носом. Не розумію.

А ще, що мені не дає спокою це те, що мене не покидає таке відчуття, що я вже її десь зустрічав. Та ще й не одно разово.

Я просидів отак, в своїх роздумах ще з годину поки зі спальні не почувся шурхіт простирадла, я встав і зазирнув усередину. Хмаринка вже прокинулася і сиділа на ліжку. Її обличчя було припухлим від сну, а волосся злегка скуйовджене спадало їй довгими темними пасмами на плечі.

Маргарита.

Я розплющила важкі повіки, відчуття було таке наче я проспала вічність, а не всього декілька годин все ж, стан після тимчасової смерті був не найкращій. Здавалося наче з мене витягли всі сили й кинули до холодного підвалу.

– Ти вже прокинулася – від входу до спальні пролунав голос Нокса.

– Так – протягнула хрипким від сну голосом, я поглянула на дракона який зайшов всередину і сів біля мене на ліжко, до речі він ще й досі був напівобернений.

– Як себе почуваєш? – запитує уважно мене скануючи чіпким поглядом.

– Почуваюся наче мене переїхали три рази каретою і кинули до підвалу, але то минеться, а якщо говорити про загальний мій стан, то все добре – дракон насупився роблячи невдоволену гримасу і тихо в голові щось собі вирішуючи для самого себе.

– Хмаринко, можеш мені розповісти, що саме трапилося? І без ніяких недомовок тільки правду – на цей раз дракон був серйозний як ніколи – І поясни мені, будь ласка, що означало “вони вже давно мертві”? І хто такі “червоні” про яких ви говорили?

Я задумалась на пару хвилин, випадаючи з реальності падаючи до себе в роздуми. Чи варто йому говорити що я бачу душі і моя магія напряму пов’язана з ними? А ще про скерипі? Але ж, рано чи пізно мені б довелося йому це розповісти, якщо ми вже пара і пообіцяли розповісти один одному всю правду про себе. Хіба не так?

Чи буде це гарним рішенням, розповісти все зараз? Про магію, душі, про себе… Або лише частину, поки що важливого, а інше трохи згодом? Складно. Дуже складно. 

Я ще з хвилину сиділа нерухомо. Ай добре, розповім поки що про магію і душі, а щодо іншого… розповім трохи згодом.