Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

— Містере Маккою, — нарешті урвав він мовчанку. — Миль за сорок звідси, на норд чи на норд-норд-вест на карті зазначено групу островів, острови Актеон. Які вони з себе?

— Їх там чотири, всі низько над водою, — відказав Маккой. — Перший, Матуері,— на південному сході, безлюдний, входу до лагуни немає. Далі Тенарунга. Там колись була жменя мешканців. Тепер, певне, всі вони відтіля вибрались. У кожному разі, шхуна там не пройде, хіба що човен — усього сажень глибини. Решта два — Вегауга та Теуа-Раро. Мешканців немає, береги дуже низькі, входу немає. Там шхуні годі пристати — запевна погибель.

— Що за морока! — в нестямі вигукнув капітан Девенпорт. — І людей немає, і входу нема! На якого ж чорта існують ці острови? Ну, гаразд, — гаркнув він, як роздрочений тер’єр. — На карті є ще ціла купа островів на норд-вест. Що про них скажете? Чи хоч один з них має вхід до лагуни?

Маккой спокійно обмірковував відповідь. На карту він і не глянув. Усі ті острови, рифи, мілини, лагуни, протоки і відстані між ними він знав напам’ять. Він знав їх так, як городянин знає будинки, вулиці, завулки в рідному місті.

— Папакена та Ванавана лежать на захід чи, радше, на північний захід, на відстані миль сто або, може, трохи більше звідсіль, — сказав він. — Один безлюдний, а з другого, я чув, мешканці перебралися на острів Кадмус. Та все одно, до жодного причалити не можна. Далі є Агунуї, ще за сто миль на північний захід. Там теж немає входу, ані людей.

— Гаразд, а ще два острови за сорок миль від них? — допитувався капітан, підводячи голову від карти.

Маккой похитав головою.

— Парос і Манугунгі — не мають ані входу в лагуну, ані мешканців. Ненго-Ненго[36] лежить за ними на відстані сорока миль і теж не має ні входу, ні мешканців. Але от острів Гао — це якраз те, що нам потрібне. Лагуна тридцять миль завдовжки і п’ять завширшки. Людей там досить. Звичайно, й вода є. Пропливти туди протокою може й найбільша шхуна.

Маккой замовк і співчутливо глянув на капітана. Той, тримаючи в руках циркуля, знову схилився над картою, і важко зітхнув.

— А може, є ще де-небудь така лагуна, що в неї можна зайти, ближче за Гао?

— Ні, капітане, ця найближча.

— Але ж до неї триста сорок миль. — Капітан Девенпорт говорив поволі, проте рішуче. — Я відповідаю за життя цих людей і не можу наражати їх на таку небезпеку. Хай краще розіб’ється шхуна біля Актеону. А чудове з неї судно! — додав він скрушно, коли змінив курс шхуни, цього разу більше накидаючи на західну течію.

Минула година, і небо облягли хмари. Південно-східний пасат ще якось держався, але океан подібний був тепер до шахівниці, що на ній вели свою гру шквали.

— Ми будемо там о першій годині,— впевнено оповістив капітан Девенпорт. — Щонайгірше, о другій. А ви, Маккою, вже підведете шхуну до найближчого острова, де є людність.

Сонце більше не з’являлося на небі. І о першій не було ніякого знаку землі. Капітан Девенпорт понуро глянув на слід за шхуною і помітив, що він випинається дугою.

— Боже милосердний! — скрикнув він. — Східна течія! Гляньте-но!

Містер Коніг не йняв віри, а Маккой не квапився з відповіддю, але завважив, що в Паумоту може трапитись і східна течія. За кілька хвилин налетів шквал, вітрила на «Піренеях» обвисли, і шхуна пірнула в провалля між двома валами.

Де лот? Гей ви там! — Капітан Девенпорт тримав мотузку від лота і стежив, як вона одхилялася на північний схід. — Та подивіться-бо! Подержте лота самі!

Маккой і помічник подержали й собі мотузка й відчули, II к він дрижить, підхоплений дужою течією.

— Швидкість течії чотири вузли, — мовив містер Коніг.

І вона східна замість західної,— додав капітан Девенпорт, кидаючи докірливий погляд на Маккоя, ніби то була його вина.

— От вам одна з причин, капітане, чому в цих водах за страхування беруть вісімнадцять відсотків, — жваво відказав Маккой. — Ніколи не відомо, що тебе чекає. Напрямок течії тут безнастанно міняється. Був тут один чоловік, що писав книжки, — от не пам’ятаю його прізвища, — плавав на яхті «Каско». Якось він на тридцять миль проминув Такароа і опинився на Тікеї, і все через те, що напрямок течії мінявся. Ми тепер пливемо за вітром, і краще було б повернути стерно на кілька румбів.

— Але на скільки ж саме знесла пас течія? — роздратовано запитав капітан. — Звідки мені відомо, на скільки румбів повернути?

— Я, капітане, теж не знаю, — дуже ввічливо відказав Маккой.

Вітер знов ожив, і шхуна рвучко повернула в бейдевінд, а палуба її курилася та мерехтіла в світлі сірого дня. Потім шхуну кинуло назад, повертаючи то в один бік, то в другий; перетявши свій слід, вона збурювала морську поверхню, добуваючись до островів Актеону, що їх і досі дозорці на щоглах не могли побачити.

Капітан Девенпорт аж нетямився. Гнів його виливався в понуре мовчання, і від самого полудня він або ходив по кормі, або стояв непорушно, прихилившись до вантів. Коли настала ніч, він, навіть не порадившись з Маккоєм, повернув шхуну на північний захід. І містер Коніг, що крадькома глянув на карту та нактоуз[37], і Маккой, що глянув на карту не криючись, — обидва вони знали, що пливуть до острова Гао. Опівночі вітрюга ущухла, і висипали зорі. Все віщувало ясну днину, капітан Девенпорт підбадьорився.

— Рано я вирахую, де ми, — сказав він Маккоєві.— Хоч на якій ми широті, не можу собі навіть уявити. Але я вдамся до Самнерового способу[38]. Ви знаєте, що таке Самнерова лінія?

І він докладно пояснив усе це Маккоєві.

Настав справді ясний, погожий день. Пасат розмірено віяв зі сходу, і так само розмірено бігли «Піренеї» зі швидкістю дев’ять вузлів. Капітан з помічником заходилися визначати Самнеровим способом довготу та широту. Обрахунки їхні збіглися, і опівдні теж, коли вони перевірили вранішні спостереження.

— Ще двадцять чотири години, і ми будемо коло Гао, — запевнив капітан Маккоя. — Це просто чудо, що палуба пічної старенької ще держиться. Але недовго вже, недовго. Ви тільки гляньте, як куриться — щодень усе більше. А яка ж це була міцна палуба! Недавно перешпакльована у Фріско. Я аж остовпів, коли вперше пробився вогонь і довелося задраїти люки, аби… А гляньте-но!

Він раптом урвав мову і, роззявивши рота, втупився в хмарку диму, що вилася з завітряного боку бізань-щогли, на двадцять футів над палубою.

— Звідки