Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09"

З годину Біллі й Сексон бігали босоніж берегом, ганялися одне за одним, вимахували довгими зміюватими водоростями й тішились, мов діти. Вони вже почали взуватися, коли вгледіли русяву голову, звернену до берега. Біллі підбіг до самої пінявої смуги назустріч плавцеві, що його тіло, як він вийшов з води, було тепер не ніжно-біле, а ніби аж багрецеве від морських стусанів.

— Ви — просто чудо! Я не можу стриматися, щоб вам цього не сказати, — привітав його Біллі, не криючи свого захоплення.

— Так, сьогодні сильний прибій, — відповів той, кивнувши вдячно головою.

— А ви часом не боксер? Може, мені просто не випадало раніше чути про вас? — спитав Біллі, намагаючись з’ясувати собі походження цього феномена.

Незнайомець засміявся і похитав головою, а Біллі, звісно, не міг здогадатися, що перед ним стоїть екю-капітан університетської футбольної команди, нині — батько родини й автор багатьох книжок. Плавець оглянув Біллі досвідченим оком людини, що звикла оцінювати новаків на футбольному полі.

— Ви добре збудовані,— похвалив він Біллі.— І не спасуєте перед найкращими спортсменами. Я не помилюсь, якщо скажу, що ви знайомі з рингом?

Біллі кивнув головою.

— Моє прізвище Робертс.

Плавець зморщив чоло, марно намагаючись пригадати, хто це такий.

— Біл… Біл Робертс, — додав Біллі.

— Ого! Невже ви Здоровань Біл Робертс? Та я ж бачив вас на рингу в Павільйоні механіків ще перед землетрусом. Опісля вийшов Еді Генлон і ще один. Пригадую, у вас однаково працюють обидві руки; ви лупите страх як сильно, але забарно. Так, так, пригадую — ви дуже задляли бій того вечора, але таки взяли гору. — Плавець простяг мокру руку. — А мене звуть Гезард, Джім Гезард.

— Ага, то це ви були футбольним тренером зо два роки тому? І я читав про вас у газетах?

Чоловіки щиро потиснули один одному руки. Потім Гезард познайомився і з Сексон. Вона почувала себе дуже маленькою між цими двома велетнями, а проте тішилася приналежністю до раси, що творить таких людей. Тільки й лишалося їй, що слухати їхню розмову.

— Я б охоче потренувався з вами боксом по півгодини щодня, — сказав Гезард. — Від вас я багато чого міг би перейняти. Ви побудете в цій околиці довший час?

— Ні. Ми підемо далі вздовж берега — шукати землі. Але дарма, я міг би вам бодай дещо показати, а ви могли б навчити мене плавати в океані під таку хвилю.

— Завжди буду радий обмінятися з вами досвідом, — згодився Гезард і звернувся до Сексон: — А чому б вам не зупинитися на час у Кармелі? Тут зовсім не погано.

— Тут чудово! — відповіла вона, вдячно всміхаючись. — Але… — вона обернулася і показала на клунки, складені під кущем. — Ми, бачте, рушили в дорогу шукати державної землі.

— Що ж, якщо ви думаєте аж за Сур забратись, ваші надії справдяться, — засміявся він. — Ну, мені час бігти но одежу. Якщо повертатиметеся цією дорогою, завітайте до мене — вам кожен скаже, де я живу. Бувайте!

Він подався назад так само, як і був з’явився — бігцем по піскуватих пагорбах.

Біллі захопленим поглядом стежив за ним.

— Оце молодчага, оце молодчага, — шепотів він. — Знаєш, Сексон, він же уславлений на всю країну. Я тисячі разів бачив його портрети в газетах. І він зовсім кирпи не дере. Розмовляє, як рівний з рівним, як людина з людиною. Я таки знову починаю вірити в наше давнє плем’я.

Вони відійшли від берега і на вузенькій головній вуличці купили м’яса, городини та шість яєць. Біллі мало не силоміць відірвав Сексон від вітрини крамниці, де чарували очі променисті перли в оправах і без оправ.

— Перлові скойки водяться тут скрізь уздовж берега, — запевнив її Біллі.— Під час відпливу я добуду тобі їх досхочу.

— Мій батько мав перламутрові шпонки, — промовила Сексон. — Вони були у справжній золотій оправі. Я зовсім забула про них… Цікаво, а в кого вони тепер?..

Вони звернули на південь. Усюди поміж сосен видніли мальовничі будиночки митців. 1 раптом, коли дорога круто побігла вниз до річки Кармел, вони зупинились перед незвичайною спорудою.

— Я знаю, що це, — майже прошепотіла Сексон. — Це давня іспанська місія. Звичайно, це й є місія кармелітів{39}. Адже саме сюдою йшли іспанці з Мексіки; вони понабудували своїх місій і навертали індіян на християнство.

— Доки ми не викурили їх усіх — і іспанців, і індіян, — вдоволено зауважив Біллі.

— А все ж таки яка краса! — тихо відказала Сексон, дивлячись на величезну напівзруйновану валькову будівлю, — В Сан-Франціско є місія Долорес, але вона менша за цю і не така давня.

Закрита від океану невисокими пагорбами, оддалеки від людського житла й від людей, стояла самотня церква, зліплена з глини, соломи та вапняку, а довкіл тулилися руїни таких самих валькових халуп, що колись давали притулок тисячам вірних. Тиша пойняла і Сексон, і Біллі; вони йшли обережно, говорили пошепки, і мало не з острахом зважилися вступити в портал храму. Не було тут ані священика, ані вірних, але видно було, що в церкві таки правиться. Тільки парафіян, мабуть, небагато, подумав Біллі, побачивши невелику кількість лавок. Потім вони вибралися на дзвіницю, що геть уся потріскалася під час землетрусу, і завважили там рублені вручну бруси. Опинившись на хорах, Сексон раптом відкрила, як милозвучно бринять їхні з Біллі голоси; вона аж затремтіла від власної сміливості, коли тихенько заспівала перші рядки псалма: «Христе, цілителю». Захоплена акустикою приміщення, вона перехилилася через бильця і співала далі, поступово посилюючи голос:

Христе, цілителю моїх гріхів,

Дозволь мені злетіть до твого лона,

Душа моя там матиме заслону

Від бурі, громовиці і дощів.

Поки спокус і зваб замре потік,

Поки відгомонить житейське море,—

Ти кволу душу піднеси угору;

А прийде час — впокой її навік.

Біллі сперся спиною до давньої стіни і голубив Сексон поглядом, а коли вона скінчила, ледве чутно промовив: — Це було чудово — просто чудово! Оце якби ти саму себе побачила, коли співала! Твоє лице було таке ж чудове, як і голос. І чи то не дивно? Я лиш тоді думаю про релігію, коли думаю про тебе.

Вони зійшли в долину, порослу вербами, зварили обід, і решту дня перебули на невеликих скелях на північ від гирла річки. Вони не збиралися проводити там час, але залишилися на місці, безсилі відірвати зачаровані