Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

— Треба подбати про його одяг, — сказала вона Імоджен. — Я не хочу, щоб він їхав до Оксфорда одягнений абияк. Студенти там дуже елегантні.

— У Вела безліч костюмів, — відповіла Імоджен.

— Я знаю, але їх треба переглянути. Сподіваюсь, він приїде.

— Він, мамо, примчить стрілою. Але на іспиті він, мабуть, провалиться.

— Нічого не вдієш, — сказала Вініфред. — Він мені потрібен.

Глянувши на матір невинним і водночас проникливим поглядом, Імоджен змовкла. Звичайно, це через батька! Вел і справді «примчав стрілою» о шостій годині.

Уявіть собі помісь вітрогона з Форсайтом, і перед вами постане юний Публіус Валеріус Дарті. Хлопець із таким ім'ям навряд чи міг бути якимсь іншим. Коли він народився, Вініфред, охоплена високими пориваннями і прагнучи вирізнитися серед загалу, вирішила, що її діти матимуть імена, яких іще не було ні в кого. (Яке щастя, думала вона тепер, що вона не назвала Імоджен Тісбою). Проте ім'я Велові придумала не Вініфред, а Джордж Форсайт, який уже тоді славився своїми дотепами. Сталося так, що Дарті, обідаючи з ним через тиждень після народження сина і спадкоємця, розповів йому, що задумала його дружина.

— Назви його Катоном, — сказав Джордж — Це буде з біса пікантно!

Він щойно виграв десять фунтів, поставивши на коня, що мав таке ім'я.

— Катон! — повторив Дарті; вони вже трохи хильнули, як казали вже навіть у ті часи. — Це не християнське ім'я.

— Гей! — гукнув Джордж лакея в коротких штанях. Принесіть мені з бібліотеки Британську енциклопедію на літеру К.

Лакей приніс.

— Ось бачиш! — сказав Джордж, показуючи сигарою — Катон Публіус Валеріус, син Віргілія й Лідії. Саме те, чого вам треба, Публіус Валеріус — ім'я цілком християнське.

Повернувшись додому, Дарті розповів про це Вініфред. Вона була в захваті. Ім'я було «шикарне». І дитину назвали Публіусом Валеріусом, хоча згодом виявилося, що це не той славетний Катон, а зовсім інший. Проте 1890 року, коли маленькому Публіусові було десять років, слово «шикарний» вийшло з моди; настала доба розважливості, і Вініфред охопили сумніви. Їх підтвердив сам маленький Публіус, коли він, повернувшись зі школи після першого півріччя, поскаржився, що жити йому нестерпно важко — хлопці дражнять його Пуббі. Вініфред — жінка вельми рішучої вдачі — негайно перевела його до іншої школи і змінила його ім'я на Вел, а Публіус перестав існувати навіть як ініціал.

В дев'ятнадцять років це був гнучкий веснянкуватий хлопець, з великим ротом, сірими очима з довгими темними віями й привабливою усмішкою, який добре знав те, чого йому не слід було знати, і не робив того, що треба було робити. У школі мало хто з хлопців був під такою загрозою виключення, як він — веселий шибайголова. Поцілувавши матір і вщипнувши Імоджен, Вел побіг нагору, перестрибуючи через три східці, і збіг униз, перестрибуючи через чотири, вже перевдягнений до обіду. Йому страшенно шкода, але його «тренер», який також приїхав до міста, запросив його пообідати в клубі «Оксфорд і Кембрідж»; не піти незручно — чоловік образиться. Вініфред відпустила його, засмучена, але горда. Вона хотіла, що він побув дома, але їй було дуже приємно, що репетитор так його любить. Ідучи, він підморгнув Імоджен і сказав:

— Слухай, мамо, хай мені зварять двоє куликових яєчок — я бачив їх у кухні. Знаменита буде вечеря. І, між іншим, — у тебе є гроші? Мені довелося позичити п'ятірку у старого Снобі.

Вініфред, замилувано дивлячись на нього пильним поглядом, відповіла:

— Ти, синку, занадто розкидаєшся грішми. І, в кожному разі, сьогодні тобі не треба віддавати свій борг: адже ти його гість.

Який він гарний і стрункий у білій жилетці, які темні, пухнасті вії!

— Але ж, мамо, ми, може, підемо до театру, і, мабуть, мені доведеться заплатити за квитки. У нього грошей не густо.

Вініфред дістала п'ять фунтів і сказала:

— Ну що ж, може, краще віддати йому борг. Але тоді не треба платити за квитки.

Вел сховав гроші в кишеню.

— Якщо я віддам борг, то квитки купити не зможу, — відповів він. — На добраніч, мамусю.

Він вийшов, високо підвівши голову в хвацько збитому набакир капелюху, жадібно вдихаючи повітря Пікаділлі, як випущений на волю молодий пес. Тут є де розгулятися! Не те що в тому затхлому нудному закутку!

Він зустрівся зі своїм «репетитором» не в «Оксфорді й Кембріджі», а в «Цапиному клубі». «Репетитор» був старший за нього на рік вродливий хлопець із гарними карими очима, гладеньким темним волоссям, маленьким ротом, овальним обличчям; млявий, бездоганно вбраний, до міри незворушний; один із тих юнаків, що без усякого зусилля підкоряють товаришів своїм моральним впливом. Його мало не вигнали зі школи за рік до Вела, ось уже рік він був студентом Оксфорда, і Велові він здавався осяяним ореолом. Прізвище його було Крам, і ніхто не вмів швидше за нього тринькати гроші. Здавалося, що це єдина мета його життя, — і юний Вел був тим просто зачарований. Однак у душі його часом прокидався Форсайт, питаючи, на що ж витрачені ті гроші.

Хлопці спокійно пообідали, стильно й зі смаком; після двох пляшок вина вони закурили сигари й, вийшовши з клубу, подалися в «Ліберті», де взяли квитки в крісла партера. Але для Вела і звуки веселих пісень, і видовище гарненьких ніжок затуманювались і зникали, затьмарені похмурими думками, що йому ніколи не пощастить зрівнятися зі спокійною елегантністю денді Крама. У нього збудився потяг до ідеалу, а коли з'являється цей потяг — то прощай, спокою. Рот у нього занадто великий, жилетка не найкращого крою, штани без тасьми, а світло-сірі рукавички не прострочені чорною ниточкою. Крім того, він занадто часто сміється — Крам, той ніколи не сміється, він тільки усміхається, ледь підводячи свої рівні темні брови, так що вони утворюють дугастий дашок над його опущеними повіками. Ні! Йому ніколи не зрівнятися з Крамом. Та все одно, вистава була пречудова, а Цінтія Дарк просто чарівна. Під час антрактів Крам розважав його подробицями приватного життя Цінтії, і Вел із болем довідався, що Крам, якщо йому заманеться, може пройти за лаштунки. Йому страшенно кортіло сказати: «Слухай-но, проведи мене