Читати книгу - "Доктор Фаустус"

— Який я радий, що ти тільки-но прочитав це! — вигукнув я. — Чудова думка, і ти добре робиш, що пов'язуєш її з ідеєю прориву. Але не кажи: «Мова йде тільки про естетику», не кажи: «Тільки»! Дуже помиляються ті, хто вбачає в естетичному тільки вузьку, відокремлену галузь гуманного. Воно багато ширше, властиво, в нього входить усе, що приваблює до себе чи, навпаки, відштовхує, та й у цього поета слово «грація» вжито в найширшому його розумінні. Естетична спроможність чи неспроможність урятуватися — це доля, від якої залежить щастя і нещастя, почування себе в суспільстві як дома чи жахлива, хоч і горда самота, і не треба бути філологом, щоб зрозуміти, що бридке — ненависне. Кажи, як хочеш, що я товчу сіно в клуні, але я відчуваю, завжди відчував і стверджуватиму надалі, що палке бажання прорватися зі скутості, з нидіння в огидному — kat'exochen[399] німецька, глибоко німецька властивість, незважаючи на її часто брутальні прояви, просто-таки означення німецькості, психіки, над якою нависає загроза схибленості на чомусь своєму, вбивчої самоти, провінційної бездіяльності, невротичної збаламученості, тихого сатанізму…

Я затнувся. Він глянув на мене, і мені здалося, що на виду в нього не лишилося ані кровинки. То був той, відомий мені погляд, від якого я почував себе нещасним, байдуже, кого він стосувався — мене чи когось іншого: німий, затуманений, прикро відчужений. Потім він усміхнувся, не розтуляючи рота, — лише крила його носа ледь тріпнулися, — відвернувся і відійшов від столу не до Збройносенового крісла, а до віконної пройми, де поправив образ на оббитій панелями стіні. Рюдігер щось сказав — здається, що з моїми поглядами мені треба проситися, щоб мене негайно відправили на фронт, і неодмінно верхи на коні. Тільки на коні, сказав він, або взагалі ніяк. І він поплескав по шиї уявного коня. Ми засміялися, і наше прощання, коли я вирушав на поїзд, вийшло легке й веселе. Добре, що не сентиментальне, — сантименти там були б недоречні. Та Адріанів погляд я взяв із собою на війну: може, то він повернув мене так швидко додому, в сусідство з Адріаном, а тільки здавалося, що плямистий тиф.

XXXІ

Замість мене поїдете ви», — сказав Адріан. А ми не доїхали до Парижа! Признатися, що потай, незалежно від оцінки нашої невдачі під історичним кутом зору, я відчував глибокий сором, наче йшлося про щось інтимно-особисте? Кілька тижнів ми посилали додому скупі, підкреслено лапідарні повідомлення про все нові перемоги як про щось само собою зрозуміле, надаючи своєму тріумфові форми холодного зведення. Льєж давно впав, ми виграли битву в Лотарінгії, перекинули, згідно з майстерним, давно леліяним планом, п'ять армій за Маас, узяли Брюссель і Намюр, здобули перемогу під Шарлеруа і Лонгві, виграли другу битву під Седаном, Ретелем і Сен-Кантеном, захопили Реймс. Ми, як і мріяли, мчали вперед під прихильною опікою бога війни, немов на крилах самої долі. Невід'ємне від такого швидкого походу вбивство і спустошення нам належало сприймати по-чоловічому твердо, це було головне, чого вимагали від нашого героїзму. Я ще й сьогодні навдивовижу легко й чітко викликаю в пам'яті образ худої галльської жінки, що стояла на пагорбі, який об'їздила наша батарея і біля підніжжя якого чаділи руїни знищеного гарматним вогнем села.

— Я остання! — крикнула вона нам з трагічним жестом, на який нездатна німецька жінка. — Je suis la derniere! — І, піднявши кулаки, посилаючи прокляття на наші голови, вона тричі проказала: — Mechants! Mechants! Mechants![400]

Ми не дивилися в її бік; нам належало перемогти, і таке було важке ремесло перемоги. Мене трохи занепокоювало те, що я дуже погано себе почував: після ночівлі в мокрому наметі мене мучив кашель і крутило в суглобах.

Ми знищили ще не одне село, летячи на крилах долі. Потім сталося щось незрозуміле, на вигляд безглузде: наказ про відступ. Як ми мали його розуміти? Ми належали до групи військ Гаузена, що південніше від Шалон-сюр-Марна наступали на Париж, так само як в іншому місці війська фон Клюка. Ми й гадки не мали, що десь після п'ятиденної битви правий фланг фон Бюлова[401] подався під натиском французів, а для боязкої сумлінності верховного головнокомандувача, призначеного на таку високу посаду завдяки славі покійного дядька[402], цього було досить, щоб відвести всі війська. Ми знов пройшли ті самі села, що вже колись чаділи позад нас, пройшли й повз пагорб, на якому стояла трагічна жінка. Тепер її вже там не було.

Крила обдурили нас. Нам судилося не те. Війну не можна було виграти швидким наскоком, — як і ті, хто залишався вдома, ми не знали, що це означає. Ми не розуміли, чому світ так бурхливо радіє наслідкові битви на Марні, не розуміли, що через ту битву блискавична війна, на яку ми сподівалися, оберталася в затяжну війну, якої ми не витримали. Наша поразка для інших стала вже тільки питанням часу й коштів, — якби ми були збагнули це, то могли б скласти зброю і змусити своїх вождів до негайного замирення; але й серед них, мабуть, лише дехто потай про це здогадувався. Навряд чи вони усвідомлювали, що час воєн, які можна локалізувати, минувся й що кожен похід, на який ми нібито змушені будемо зважитися, неодмінно переросте у світову пожежу. Але в ній ми мали на своєму боці переваги внутрішньої позиції, схиляння перед війною, піднесеної готовності до неї, міцної авторитарної держави, які давали нам можливість блискавично здобути перемогу. Варто було їх проґавити — а нам судилося їх проґавити, — і хоч би ми що вчинили протягом років, наша справа в засаді наперед була приречена на невдачу: цього разу, наступного, завжди.

Ми цього не знали. Повільно, в муках ми осягали правду, і війна, що загнивала, ниділа, тонула в злиднях, хоч коли-не-коли, щоб підживити надію, і спалахувала облудними напівперемогами, — ця війна, про яку я також казав, що вона може бути лише дуже короткою, тривала чотири роки. Чи треба тут докладно згадувати про деградацію і прострацію, про вичерпання наших сил і матеріальних цінностей, про убогість нашого життя, про нестатки, погані харчі, про моральний занепад внаслідок злиднів, про поширення злодійства, а