Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

Потім поставили круглі ґрати, підкотили до дверей клітку, і вийшли леви. Вийшли… і позіхають. Гарні дикі звірі! Зіна трохи злякалася (дівчинка!), але ж я сидів поряд. Чого ж боятися? Леви довго не хотіли через приборкувачку стрибати: вже вона їх упрошувала, і під шийкою лоскотала і на вухо щось шепотіла, і батогом під черево штовхала. Погодилися – і перестрибнули. А потім зав'язала їм очі білими стрічками, взяла в руки дзвіночок і почала грати з ними у жмурки. Один лев ступив три кроки і ліг. Другий понюхав і пішов за нею… Обман! Я сам бачив: у неї в руці був маленький шматочок м'яса… Нецікаво!

Виходила ще голландська родина еквілібристів. Тато катався на передньому колесі велосипеда (окремо!), мама на іншому колесі (теж окремо!), син скакав верхи на великому м'ячі, а дочка каталася на широкому обручі задом наперед… Оце здорово!

Потім літали тарілки, ножі, лампи, парасольки, хлопчики і дівчатка. Ух! Я навіть загавкав на радощах. А під кінець уся родина зробила піраміду. Внизу тато і мама, на плечах дві дочки, у них на плечах хлопчик, у нього на плечах собачка, у собачки на плечах… котеня, а в котеняти на плечах… горобець! Трах – і все розсипалось, пішло перекидьки по килиму і втекло за завіску… Браво! Біс! Гав-гав-гав!

* * *

В антракті було ще веселіше. Антракт – це коли одне закінчилось, а наступне ще не почалося. І ось дорослі зі старшими дітьми пішли за завіску дивитися коней та інших ссавців, а малеча повилазили з усіх лож і кутків на арену і влаштували свій власний цирк.

Дівчинка із зеленим бантом зображала дресированого коня і карачки гарцювала по бар'єру: голова набік, а сама все правою ніжкою брикала. Хлопчики, звісно, були левами і, мабуть, лютішими за справжніх – ричали, плювалися, кусались і кидали один в одного трачинням. Двоє навіть побилися: один одного шльопнув – шльопають же клоунів, – а той йому здачі… І обидва заревли, зовсім уже не по-клоунськи. А я гасав по всій арені і хапав їх усіх (жартома, звісно!) за коліна.

Вийшов карлик у бузковому сюртучку з мідними ґудзиками і задзвонив у дзвоника. Дзінь-дзінь! Геть з арени – вистава продовжується! Один з «левів», зовсім ще маленький хлопчик, нізащо не хотів залишати арену. І прийшла його мама з ложі, взяла лева на руки, шльопнула і понесла на місце. Ось тобі й лев!

* * *

Морж – молодець. Повернуся на нашу віллу і неодмінно спробую жонглювати запаленою лампою. У мене, щоправда, не такий широкий ніс… Ну що ж, візьму маленьку лампочку…

Я побіг за завіску: виявляється, у моржа в загородці є цинкова ванна, а після вистави йому дають живу рибу, бутерброд з риб'ячим жиром і чарку горілки. Здорово!

Ага, що я ще помітив! Під краї циркового намету підлазять безкоштовні хлопчиська і дивляться на виставу… А карлик бігає навколо і ляскає їх лозиною по п'ятках.

Негр Буль-пуль схожий на божевільного. Грав на мітлі «марш п'яних крокодилів», акомпанував собі на власному животі, а ногами виробляв такі штуки, немов у нього було чотири пари лап… І пахло від нього корицею і паленим корком. Фе!

Потім вийшов «факір». Факір – це людина, яка сама себе ріже, а їй навіть приємно, і кров не йде. Він себе, мабуть, заморожує перед виставою. Проткнув собі губи в'язальною спицею, під пахву загнав цвяха… Я навіть одвернувся. Нерви не витримали… А найжахливіше: він узяв у товстого солдата з публіки нікелевого годинника, проковтнув його, тільки кінчик ланцюжка з рота теліпався, – і попросив публіку послухати, як у нього в грудях годинник цокає. Жах! Аж шкіра поза морозом іде!

Здається, все. На закуску вилетіла на арену крихітна кошлата конячка з червоним віничком над головою і з дзвіночками. Я й не знав, що є така порода кінських болонок! Вона так чудово стрибала крізь обруч, ставала на задні лапки і брикалася, що Зіна була без тями від захвату. Я теж.

Дивуюся, чому Зінин тато не купить їй такої конячки… Запрягли б ми її в шарабанчик і катались по пляжу. Це тобі не на ослові черепашачим кроком тупцювати!.. І всі б дуже дивувалися, і я б отримував багато цукру…

«Хто їде?» – «Міккі із Зіною!»

«Чия конячка?» – «Міккіна із Зіною!» Чудово!

Втомився. Більше не можу… Ось зараз тільки підпишусь і побіжу на пляж гратися в цирк. Бум-бум!

Славнозвісний приборкувач догів та бульдогів,

еквілібрист і наїзник

фокс Міккі

Проклятий пароплав

Біля курортної пристані хитався білий будинок-пароплав. Труба, балкончик для капітана, внизу – круглі віконця, щоб риби могли заглядати в каюти. Спереду ніс гострий, ззаду – тупий. Вода стиха шльопає знизу, мотузок скрипить, з пароплавної печі – дим.

«Гу-гу!» Фу, як труба огидно гавкає. Всі затикають вуха, а я не можу… Зіна бере мене на ручки – я тремчу, дошки під нами теж тремтять – і несе мене на цю огидну штуку. Ззаду – тато.

Прогулянка! Мало їм місця на землі… Я хоч плавати вмію, а вони що робитимуть у своїх черевиках і панчохах, якщо будинок перекинеться?

Люди йшли-йшли-йшли. Чисті костюмчики, з кишень – хусточки (зубних щіток у петличках, слава богу, ще не носять!), і всі штовхаються, і всі вибачаються. Пардон! А ти не штовхайся, і пардону твого не треба, а то всі лапи віддавили…

Сіли на лавки з боків, і вгорі, і внизу, як горобці на телеграфних дротах… Небо хитається, вулиця хитається, і наша підлога хитається. І я зовсім утратив центр ваги, сів на підлогу й розпластався, як жаба на льоду.

Так мучити сухопутного фокса! За що?!

«Гу-гу-гу!» – поїхали. Всі махають лапами, посилають бездальні поцілунки. Подумаєш… На три години від'їжджаємо, і таке лицемірство. Підкрався до загородки посеред пароплава і глянув униз: залізні лапи ходять, плямкають і перевертаються, а головна нога, вся в мастилі, навколо себе танцює… Машина. «Чикі-фукі, фукі-чикі, пікі-Міккі, Мік-кі-пікі…» Та зупинися ти хоч на хвильку!!

* * *

Поки йшли маленькою протокою – нічого. А потім невеличка затока, потім… ух! Там