Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

— Ух, Анета Келерман![118] — розітнувся захоплений вигук Берта Вейнрайта.

Грейм на мить затримався, щоб побачити, як Пола стрибає, і вгледів, як за кілька футів від води Маленька господиня випростала шию, простягла вперед руки, стулила долоні дашком перед головою і, змінивши в такий спосіб рівновагу тіла, врізалась у поверхню води якраз під потрібним кутом.

Щойно вона зникла під водою, Грейм вихопився на тридцятифутовий помісток і на мить застиг, чекаючи. Згори він побачив, як Пола скільки духу пливе під водою до дальшого кінця басейну, і аж тоді стрибнув сам. Він був певен, що наздожене її у воді, та й сильний стрибок виніс його футів на двадцять далі від того місця, куди дострибнула вона.

Та ледве-но він поринув, Дік занурив у воду два камінці й постукав ними один об один. То був сигнал для Поли завертати. Грейм також «почув його й здивувався. Виринувши, він зразу в шаленому темпі поплив кролем до дальшого кінця басейну. А коли доплив, обернувся, вистромився з води й окинув поглядом її поверхню перед собою. Нараз дівчата заплескали в долоні, він підвів очі вище — і побачив, що Пола вже вилазить з басейну на другому кінці.

І знову він побіг понад берегом, а Пола метнулась на вежу. Та вона вже трохи задихалась, і цього разу Грейм, витриваліший, майже наздогнав її на драбині. Вона мусила сплигнути на двадцятифутовий помістокі, не мавши вже часу виконати правильний стрибок «ластівкою», просто свічкою скочила у воду й попливла до західної стінки басейну.

Грейм стрибнув, ще як вона не зникла під водою. Пливучи, він відчував обличчям і руками звихрений струмінь — Полин слід у воді; але той слід завів його в глибоку тінь під західною стінкою — адже сонце стояло вже низько, і вода там була така темна, що він не міг нічого вгледіти.

Доторкнувшись до стінки, Грейм виринув. Поли не було видно. Він вискочив з води і став над краєм басейну, важко хекаючи, готовий стрибнути назад, щойно Пола покажеться над водою. Але її не було й знаку.

— Сім хвилин! — вигукнула Ріта. — З половиною!.. Вісім!.. Вісім з половиною!..

А Пола все не виринала. Грейм не стривожився, бо не бачив ніякої тривоги на обличчях у інших. Коли Ріта оголосила: «Дев’ять хвилин!» — він сказав:

— Я програю, — а потім додав: — Не піддурите! її вже дві хвилини не видно, а ви спокійнісінькі… У мене ще ціла хвилина — може, я ще й не програю, — і зразу сковзнув уперед ногами в воду.

Пірнувши, він повернувся обличчям до стінки і став її обмацувати. І ось якраз посередині басейну, на глибині футів у десять, його руки натрапили на великий отвір. Грейм сягнув углиб його, переконався, що отвір не затягнено сіткою, сміливо поліз туди і зразу відчув, що там просторо, можна зринути. І він зринув кудись у чорну темряву — поволі, нечутно, обережно, щоб не хлюпати, лапаючи довкола себе руками.

Нараз його пальці доторкнулись до гладенькою, прохолодного плеча; воно конвульсійно шарпнулось, і пролунав зляканий зойк. А Грейм уже сміявся і міцно держав Полу за руку. Вона теж засміялась, і Греймові сяйнув у голові рядок з «Першого Хору»: «Зачувши в пітьмі її сміх, я полюбив її палко».

Я так злякалася, коли ви торкнули мене, — сказала Пола. — Ви ж виринули зовсім нечутно, а я була за тисячу миль звідси, у мріях…

— Про що? — спитав Грейм.

— Признатись по правді — про сукню. Мені якраз спав на думку повий фасон. Оксамит такого приглушеного темно-червоного кольору, ніби винного, прості, чіткі поздовжні лінії, важка тьмяно-золота лямівка й шнури… І до нього одна-едина коштовність: перстень з великим кривавим рубіном. Мені його подарував Дік, ще як ми плавали на «Все покинь».

— Чого лишень ви не вмієте?! — засміявся Грейм.

Пола теж засміялась, і їхній сміх химерною глухою луною відбивсь у пітьмі від склепіння над ними.

— А хто вам сказав про схованку? — запитала вона за мить.

— Ніхто. Ви не виринали аж дві хвилини, отож я здогадався, що тут мусить бути щось таке, і став шукати.

— Це Дік придумав. Уже в готовому басейні пробили. Він великий мастак на такі витівки. Йому страшенно подобалось лякати до смерті старших паній: купаючись із їхніми синами чи онуками, візьме та й сховається з ними тут. Та коли дві чи три справді трохи не вмерли з жаху, він надумав інше: щоб я піддурювала, як оце сьогодні, людей з міцнішими нервами — таких, як ви. Ой, у нього тут ще одна пригода була! Якось Ернестіна привезла сюди таку собі міс Коглен, молоденьку пансіонерочку, свою приятельку. Її хитро підвели до душника, що звідси виходить, а Дік тоді стрибнув з вежі й заплив сюди. Минуло кілька хвилин, вона уже умліває, що він утопився, а він нараз як заговорить до неї крізь душник таким страшним замогильним голосом! І сердешне дівча зомліло направду.

— Ото яка легкодуха, — зауважив Грейм. Його раптом опанувало чудне бажання: якби йому сірники, щоб черкнути і побачити Полу Форест, як вона поруч нього гребе руками, утримуючись на воді.

— Ну, що ж ви хочете, — відказала Пола. — Вона ж була ще зовсім молоденька, вісімнадцять років, і по-дитячому закохана в Діка. Вони всі в нього закохуються. Бо він коли розпустується — чистий хлопчак, і вони забувають, що це бувалий, обтяжепнй роботою та клопотом, мудрий і вже немолодий добродій. Найприкріше тоді було, що тільки-но її відволодали, вона згарячу розкрила таємницю свого серця. Варто було побачити Дікове обличчя в ту мить, коли вона прожебоніла своє…

— Ви що, ночувати там збираєтесь? — раптом пролунав з труби-душника Бертів голос, гучний, ніби з рупора.

Грейм від несподіванки знову схопив Полу за руку, тоді полегшено перевів дух:

— Господи! Цей раз перелякався я. Вашу пансіонерочку відомщено. Тепер і я знатиму «трубний глас».

— І справді, пора вже вертатись на білий світ, — нагадала Пола. — Я б не сказала, що це найзатишніша місцинка для балачки. Хто перший пірнає? Я?

— Звичайно! А я зразу за вами. Шкода тільки, що вода не світиться, а то я поплив би вогнистим слідом ваших ніг, як той Байронів герой, пам’ятаєте?

Вона схвально засміялася в темряві, а тоді промовила:

— Ну, я пірнаю.

Хоч у густому мороці не видно було анічогісінько, по тихому плюскоту Грейм здогадався, що вона перевернулась і пірнула вперед головою, і навіть зміг уявити, побачити внутрішнім зором,