Читати книгу - "Першому гравцеві приготуватися"

— Так, — відповів я. — Думаю, що так.

— Добре, — сказав він, підморгуючи. — Не повторюй моєї помилки. Не ховайся тут вічно.

Він усміхнувся і ступив кілька кроків до мене.

— Добре. Думаю, тепер все. Час закінчувати мені цю драму.

Галлідей почав зникати. Він усміхнувся і помахав на прощання, а його аватар повільно зникав у повітрі.

— Удачі, Парзівалю, — сказав він. — І дякую. Дякую, що зіграв у мою гру.

Тоді він повністю зник.

— Ей, ви там? — сказав я у порожнечу через кілька хвилин.

— Так! — схвильовано відповів Ейч. — Ти нас чуєш?

— Тепер так. Що сталося?

— Система обірвала наш голосовий зв’язок, як тільки ти увійшов до офісу Галлідея, тому ми не могли говорити з тобою.

— На щастя, ти не потребував нашої допомоги, — сказав Шото. — Чудово впорався.

— Вітаю, Вейде, — почув я Арт3міду.

І я міг сказати, що вона сказала це щиро.

— Дякую. Але я не зробив би цього без вас, друзі.

— Маєш рацію, — сказала Арт3міда. — Не забудь про це, коли говоритимеш зі ЗМІ. Оґ каже, що кілька сотень репортерів уже прямують сюди.

Я озирнувся на книжкову полицю, яка приховувала Велику Червону Кнопку.

— Ви бачили все, що сказав мені Галлідей перед зникненням?

— Ні, — відповіла Арт3міда. — Ми бачили все до моменту, коли він сказав: «Використовуй свої сили тільки на благо». Тоді відео зникло. Що трапилось після цього?

— Нічого особливого, — сказав я. — Розкажу пізніше.

— Чувак, — сказав Ейч. — Тобі варто перевірити Табло.

Я відкрив у вікні Табло. Там вже не було турнірної таблиці. Тепер єдине, що відображав сайт Галлідея, було зображення мого аватара, одягненого в мантію Анорака, який тримав срібне яйце, разом зі словами «Парзіваль переміг!».

— Що сталося з «шістками»? — запитав я. — Тими, що були всередині воріт?

— Ми не впевнені, — сказав Ейч. — Їхня відеотрансляція зникла, коли Табло змінилося.

— Можливо, їхні аватари вбиті, — сказав Шото. — Або, можливо…

— Можливо, їх просто викинуло з воріт, — сказав я.

Я витягнув мапу Хтонії і побачив, що тепер міг телепортуватись в будь-яку точку ОАЗи, просто вибравши потрібне мені місце в атласі. Я збільшив Замок Анорака і клікнув на місце поблизу головного входу. За мить мій аватар стояв уже там.

Я мав рацію. Коли я пройшов Треті ворота, вісімнадцять аватарів «шісток», які були все ще всередині замку, просто викинуло з дверей перед ним. Вони всі стояли там, розгублено поглядаючи, коли я з’явився перед ними, сяючи в новому вбрані.

Вони кілька секунд мовчки на мене дивилися, а тоді витягли зброю і мечі, готуючись до нападу. Всі вони виглядали однаково, тому я не міг визначити, яким саме керував Сорренто. Але на той момент мені було байдуже.

За допомогою нового інтерфейсу суперкористувача я виділив усіх аватарів «шісток» на екрані. Їхні обриси засвітилися червоним. Тоді я натиснув на значок черепа і кісток, що був тепер доступний на панелі інструментів мого аватара. Усі вісімнадцять аватарів «шісток» миттєво впали замертво. Їхні тіла повільно розчинилися в повітрі, залишивши після себе крихітні купки зброї і речей.

— Нічого собі! — сказав Шото по комлінку. — Як ти це зробив?

— Ти чув Галлідея, — відповів Ейч. — Його аватар безсмертний і всемогутній.

— Так, — сказав я. — І він не жартував.

— Галлідей також сказав, що ти можеш забажати що завгодно, — сказав Ейч. — Яким буде твоє перше бажання?

Я подумав, а тоді натиснув на новий значок «Команда», що тепер з’явився у кутику мого дисплея і сказав:

— Я бажаю, щоб Ейч, Арт3міда і Шото воскресли.

З’явилося діалогове вікно для підтвердження написання кожного з імен. Після цього система запитала, чи на додаток до воскресіння їхніх аватарів я хотів відновити всі їхні втрачені предмети. Я натиснув кнопку «Так». В центрі дисплея з’явилося повідомлення: «Воскресіння завершено. Аватари відновлено».

— Люди? — сказав я. — Спробуйде знову увійти в свої акаунти.

— Вже в процесі, — закричав Ейч.

Через кілька секунд Шото авторизувався і його аватар матеріалізувався на невеликій відстані попереду мене, на тому самому місці, де його вбили кількома годинами раніше. Він підбіг до мене, посміхаючись від вуха до вуха.

— Аріґато, Парзіваль-сан, — сказав він, низько вклоняючись.

Я відповів на уклін, а потім обняв його.

— Ласкаво прошу назад, — сказав я.

Через мить із входу в замок вибіг Ейч і приєднався до нас.

— Як новий, — сказав він, посміхаючись своєму відновленому аватарові. — Дякую, Зі.

— De nada, — я озирнувся на вхід до замку. — А де Артеміда? Вона повинна була з’явитися прямо біля тебе…

— Вона не заходила в ОАЗу, — сказав Ейч. — Вона сказала, що хоче вийти на вулицю і подихати свіжим повітрям.

— Ви її бачили? Що..? — я шукав правильні слова. — Як вона виглядає?

Вони просто посміхнулися мені; потім Ейч поклав руку мені на плече.

— Вона сказала, що чекатиме