Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Він узявся сам будувати піч для випалювання цегли, з якої хотів збудувати хату. Але, видно, помилився в розрахунках, і в якийсь момент піч завалилась, а його присипало землею. Я був тоді ще малий. Пригадую, як мене послали до міста по лікаря. Було вже темно, я страшенно боявся, але поїхав. Лікар оглянув батька і лише похитав головою: був переконаний, що той через кілька днів помре. Але батько не помер. Він не міг ходити декілька місяців, лежав і дуже мучився від болю, але потому таки одужав і навіть міг вистояти цілу службу в церкві. Тільки про будівництво хати вже не згадував.

— А потому помер через таку дурницю, як грушки з пивом? Жахливо, — сказала фрау Лєберих. — А ваша мати жива?

— Мати померла теж через лікаря. Тільки через австрійського. Він прописав їй не ті ліки, і вона сконала в судомах на очах у моєї молодшої сестри. Я тоді був на фронті, точніше, вже в російському полоні.

— А сестра вижила?

— Ні, її вбили більшовики під час громадянської війни. Вона бігла до сусідів через власний город, а вони взяли і застрелили її. Вижив тільки брат. Він господарював на батьковому подвір’ї. Але що з ним зараз, не знаю.

— Здається, в мене скоро почнеться мігрень, — фрау Лєберих ковтнула чаю і потерла пальцями скроні. — Не дивуйтеся, якщо я раптом стану дуже люта і прискіплива. У мене так завжди під час мігрені.

— Так було в моєї матері. Вона завжди ганяла нас дітьми, коли їй починала боліти голова. Але потому навчилася лікувати свій біль.

— Як? — зацікавилася фрау Лєберих.

— Вона сідала біля вікна і лущила кукурудзу. Через деякий час біль минав.

— Дивно. Завжди кажуть, що треба, навпаки, зашторити вікна, бо світло посилює біль.

— Не знаю, фрау Лєберих, я не лікар. Але моїй мамі це помагало.

— Гм, треба спробувати. Тільки я не маю кукурудзи. Маю лише соняшникове насіння. Підійде?

— Спробуйте. Думаю, річ не в тому, що саме лущити, а в тому, щоби пальці перебирали дрібні та гострі предмети. Тоді відбувається масаж пучок, і це добре впливає на якісь нервові закінчення, — ну, але це моє приватне припущення, а не думка фахівців.

Фрау Лєберих дістала зі шафи соняшникове насіння й сіла за стіл його лущити. Того вечора мігрень у неї так і не почалась. А коли приступила наступного разу, вона знову сіла чистити соняшникове насіння, і їй полегшало. Вона не їла того насіння, воно їй не смакувало, — просто сиділа і лущила. За цю цінну пораду вона почала давати Іванові більші порції, ніж усім, і ніколи вже не вимагала в нього продуктових карток.

Іван зайняв у пансіоні фрау Лєберих велику кімнату в мансарді зі скляним дахом. Колись там була художня майстерня, і на стінах та на підлозі ще залишилися плями від фарб, а також було чути специфічний олійний запах. Помешкання переділяли навпіл величезні бібліотечні шафи з книжками, яких власник не зміг забрати зі собою. Іванові ще ніколи не доводилося жити серед такої кількості книг, і він проводив за читанням увесь вільний час.

До «Приватної гімназії з українською мовою навчання» Іван улаштувався в жовтні 1944 року. Перед тим він певний час шукав роботу і навіть підробляв вантажником на хлібозаводі. Завод був страшенно далеко, аж у п’ятнадцятому районі, а добиратися туди часто доводилося пішки, особливо після бомбардувань. Тепер він теж часто ходив до школи пішки, і це забирало багато часу, хоча школа й була досить близько від пансіону, де він мешкав. Добирання тривало так довго через те, що дедалі більше вулиць ставало повністю заваленими рештками розбомблених будівель, і тих завалів уже давно ніхто не прибирав так ретельно, як на початку війни, коли нальоти траплялися ще зрідка.

Іван ніяк не міг звикнути до того, як тепер виглядав Відень. Зруйнований, обшарпаний, зі зачиненими музеями та з похованими у бомбосховища експонатами, зі заляканими та виснаженими людьми, котрі намагалися без зайвої потреби не виходити з дому. Місто було геть не схоже на ту статечну і заможну столицю імперії, куди він уперше приїхав тридцять років тому зі своїм мобілізаційним папірцем, шукаючи Арсенальних касарень у третьому районі, й коли зустрів у парку Марії-Терезії ерцгерцога Вільгельма.

У саду за будинком був бункер — глибока щілина в землі, накрита бляхою від дощу. Зверху цей сховок виглядав як пласке подовгасте підвищення з двома виходами. Усередині бункера стояли дерев’яні лавки, на яких можна було сидіти, проте висота сховку дозволяла випростатись і на повний зріст. Стіни та стелю підпирали дерев’яні балки. Ясна річ, і тут ніхто не був застрахований від прямого влучання, та зате не було небезпеки загинути під завалами будинку. У бункері Іван почувався значно безпечніше, ніж у бомбосховищі, яке теж було на їхній вулиці, на кількасот метрів далі. Хоч у бункері й було виразно чути всі звуки нальоту, зате сюди не приходили чужі, не треба було спостерігати за їхнім страхом і слухати дитячий плач. Від кожного вибуху бомби бункер тремтів, балки на стінах і на стелі порипували, проте витримували. Коли поряд падала фугасна бомба, чути було спершу дедалі сильніший високий звук, свист, потім оглушливий вибух, далі на мить западала тиша, а тоді ще довго і голосно осипався тиньк, валилися стіни будинків, а в самому кінці лунав стукіт дрібних камінців. Одного разу вибило двері до бункера і вибухова хвиля вкотилася досередини. Іван притиснувся до стіни. Та, на щастя, все минулося.

Після відбою небо вияснювало тьмяно-червоне сяйво від палахкотіння будинків, у світлі якого вночі було