Читати книгу - "Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану"

місць ти вирушаєш; повернись назад, не змушуй ридати твого білобородого батька, твою стару матір». Кан-Туралі розгнівався; він говорить: «Що ти говориш, що мовиш, душа моя, батьку? Хіба той, хто боїться усіх цих речей, – джигіт? На хороброго мужа наводити страх – ганьба. Дороги, подібні чорториям, я, бог дасть, пройду вночі; болото, де тонуть вершники, я покрию (повстю?), по якій можна буде пройти; ліс, де не проповзти строкатій гадині, я, вдаривши кресалом, спалю; фортеці, що підносяться до небес, я, бог дасть, візьму і скрушу; красуню, що вражає зір, викрадає серце, я поцілую в шию; батькові її, у кого на плечах скаче щит, я, бог дасть, відрубаю голову. Чи піду я чи не піду, повернусь чи не повернусь, чи ляжу під грудьми чорного верблюда, чи повисну на рогах чорного бика, чи буду розтерзаний кігтями лютого лева, чи піду я чи не піду, повернусь чи не повернусь, до скорого побачення, бек-батьку, і тобі, государине-матінко, на все добре». Вони зрозуміли, що честь не дозволить йому чекати; сказали: «Сину, хай буде щасливою твоя доля; щоб пішов і повернувся ти живим-здоровим».

Кан-Туралі поцілував руку батька-матері, приєднав до себе своїх сорок джигітів; сім днів, сім ночей вони йшли, прибули до кордонів ґяурів, поставили шатро. Кан-Туралі змусив бігати свого швидкого коня, кидав до неба свою палицю, не даючи їй упасти на землю, гнався за нею, хапав її. «Слухайте, мої сорок товаришів, мої сорок супутників, – говорив він, – із швидким я позмагався би, із сильним поборовся би, з божою поміччю трьох звірів я убив би, очільницю красунь, Сельджан-хатун у жовтому одязі, взяв би, у дім мого батька, моєї матері повернувся б! Слухайте, мої сорок супутників, хай буде жертвою заради вас моя голова!» Коли вони так розмовляли, хане мій, дійшла вістка до тагавора: «З огузів джигіт, на ймення Кан-Туралі, прийшов сватати твою дочку», – сказали (йому). Ґяури прийшли назустріч на сім агачів; «Скажи, джигіте, за чим ви прийшли?» – запитали вони. Вони відповіли: «Ми прийшли обмінятися дарами». Їм виказали пошану, розстелили барвисті килими, зарізали білих баранів, дали пити семилітнього червоного вина, привели їх до тагавора. Тагавор сидів на престолі; сто ґяурів були зодягнені у броню; у сім рядів стояли (люди) навколо арени; (Кан-Туралі) прийшов; раніше дівиця веліла поставити на арені терем; усі дівиці, що були при ній, були одягнені в червоне, сама вона була одягнена в жовте; згори вона споглядала видовище. Кан-Туралі прийшов, привітав тагавора, одягненого у чорну шапку; тагавор відповів на привітання. Розстелили барвисті килими, сіли; тагавор говорить: «Джигіте, звідки ти приходиш?» Кан-Туралі встав з місця, наблизився, пройшов, перевалюючись, оголив своє біле чоло, підкотив свої білі рукава, сказав: «Я прийшов піднятися на твою чорну гору, що лежить навпроти (нас); я прийшов переправитися через твою бистру, повноводу річку; я прийшов бути притиснутим твоїм тісним чоботом, твоєю широкою пазухою; за велінням бога, за словом пророка я прийшов узяти твою дочку». Тагавор говорить: «Мова цього джигіта швидка, (тільки) чи є в руці його звитяга?» Тагавор говорить: «Роздягніть цього джигіта, щоб він постав у чім мати народила». Роздягли; Кан-Туралі обмотав навколо свого стану тонку золотисту полотняну тканину; узяли Кан-Туралі, привели його на арену. Кан-Туралі був джигітом гарним і досконалим; серед огузів чотири джигіти ходили з покривалом: один – Кан-Туралі, інші ж – Кара-Чюкюр, його син Кирк-Конук і вершник сірого коня Бейрек. Кан-Туралі згорнув покривало, дівиця дивилася з терема; її вузький стан принишк, її кішка занявчала; як у лінивого теляти, з рота у неї потекла слина; вона говорить своїм дівицям: «Хоч би бог Всевишній зробив милосердним серце мого батька, щоб він призначив плату і віддав мене цьому джигітові! Жаль було б, якби такий джигіт загинув у пазурах звірів».

Тут привели на залізному ланцюгу бика; бик зігнув коліна, розщепив рогами шматок мармуру, розірвав його, як сир; ґяури говорять: «Тепер він вразить джигіта, скрушить, потягне, розірве. Хай будуть скрушені племена огузів! Навіщо сорока джигітам з одним сином бека помирати заради однієї дівиці?» Почувши те, сорок джигітів заплакали; Кан-Туралі подивився праворуч, побачив, що його сорок джигітів плачуть; подивився ліворуч, побачив те ж саме; він говорить: «Слухайте, мої сорок товаришів, мої сорок супутників! чому ви плачете? Принесіть мою ручну кобзу, славте мене». Тут сорок джигітів почали славити Кан-Туралі – подивимось, хане мій, як вони славили; вони говорять: «Султане мій, Кан-Туралі! Хіба ти не піднімався і не вставав зі свого місця? хіба ти не сідав на свого чорногривого кавказького коня? хіба ти, коли на барвистій горі з крутими схилами гнав дичину, піднімав птицю, не бачив біля воріт дому твого батька з білим верхом, як служниці доять корів? хіба той, кого вони звали: бичок, бичок! – не теля чорної корови? хіба хоробрі мужі турбуються про загибель? Сельджан-хатун у жовтому одязі дивиться з терема; на кого вона дивиться, того спалює вогнем кохання; хай кохання до дівиці у жовтому одязі підбадьорить тебе, Кан-Туралі!» «Випустіть же вашого бика, нехай він прийде», – сказав він. Взяли бика за ланцюг, відпустили; бик направив свої роги, як сталевого списа, на Кан-Туралі; Кан-Туралі віддав хвалу Мухаммедові, чиє ім'я славне, ударив бика по лобі так, що змусив його опуститися на задню частину, вперся кулаком йому в лоба, потягнув його до краю арени. Довго вони билися, ні бик не перемагав, ні Кан-Туралі не перемагав. Потрохи бик почав слабнути, його морда вкрилася піною; Кан-Туралі говорить: «Владу над цим світом дав мужам розум; я відскочу перед ним; що є у мені звитяга, покажу за його спиною». Він віддав хвалу Мухаммедові, чиє ім'я славне, відсторонився від бика з переднього боку, бик ударився (об землю) рогами; (Кан-Туралі) тричі підняв його за хвіст, кинув на землю; кості бика розлетілися на шматки; (Кан-Туралі) наступив (на бика), заколов його; вийняв ніж, здер з нього шкуру; залишивши м'ясо на арені, він приніс тагавору шкуру, говорить: «Завтра вранці ти віддаси мені свою дочку». Тагавор говорить: «Віддайте дівицю, проженіть (його) з міста, хай він вийде, піде!» У тагавора був племінник, він говорить: «Цар зверів – лев, нехай він покаже, як пограється і з левом; тоді ми віддамо йому дівицю».

Пішли, вивели лева, привели на арену; лев заревів; усі коні, що були на арені, помочилися кров'ю. Джигіти говорять: «Бика він убив,