Читати книгу - "Сини змієногої богині"

спереду. Бородате обличчя з вусами – мужнє і владне. Руки вельможно складені на животі, у лівій руці нагайка як символ влади. До пояса підвішені кинджал, бойовий молот – все промовляє про велич і владу того, кого навічно зобразили в камені.

Ось як коментує подібні скульптури спеціаліст:

«Головна особливість статуї – портретизація, виразність зосередженого обличчя: насуплені надбровні дуги, глибоко посаджені очі, добре передані зіниці, маленький енергійний рот, великі звисаючі вуса. В цьому пам’ятнику образ мудрого вольового вождя, переданого перш за все в обличчі» (П. М. Шульц).

Кам’яні баби поодинці чи групами розташовувалися на курганах (могилах) чи на підвищених місцях. Встановлені по степах на узвишшях статуї пережили своїх творців і весь той народ, що колись був їхнім прообразом.

«Як зазначалося, степове Причорномор’я і деякі суміжні території становлять окрему провінцію кам’яної антропоморфної пластики. Далі на північ у лісостеп і полісся антропоморфні скульптури, як правило, не проникали. Можливо, саме в степовому оточенні криється одна з причин існування тут такої сталої традиції у виготовленні стел. На підвищенні такі монументи, які можна було розгледіти здалеку, вражали своєю величністю. Немає сумніву і в тому, що факт появи такої скульптури впливав і на психологічно-інтелектуальний склад людських громад, які населяли ці території…» (Д. Телегін).

Як кіммерійці, так і скіфи (на відміну від, приміром, половців) встановлювали свої статуї, як пам’ятники знатним воїнам або воєначальникам, героям-родоначальникам, померлим царям. І якщо половці встановлювали статуї також і жінкам, праматерям і взагалі степовим своїм мадоннам, то у скіфів – переважно чоловікам, але якось так уже утрадиційнилося, що чоловічі статуї в нас звуться – а народна назва, як відомо, на віки, – не кам’яні діди, а тільки – кам’яні баби. Так вони сприймаються і в поезії – як статуї жінок, скіф’янок, богинь і праматерів. Їх обожнювали і в давні часи, обожнюють і нині – тільки вже поетично.

Скіфська воле і скіфська слава, лийсь за сині береги…

Один з кращих українських байкарів минулого століття Анатолій Косматенко (1921–1975) все життя писав байки (чудові, незрівнянні!), видав їх з десяток збірок. Але починав творчий шлях як поет-лірик. І ось, уже ставши відомим сатириком-байкарем, А. Косматенко несподівано в 1972 році видає збірочку творів під несатиричною назвою «Скіфська сережка». Складається вона з поеми, що дала назву збірці, і циклу незмінних байок.

Отож «Скіфська сережка» – за жанром, легенда степу (автор родом з Донеччини, з тамтешніх степів). Твір цей про Скіфію і скіфів, про наших далеких предків, про скіфську бабу на кургані…

За сюжетом в степу неподалік Скіфської Баби чарівної ночі зустрічаються Хлопець і Дівчина.

ДІВЧИНА: Смійся, смійся. По-новому… А сам завів мене на тисячу, як не більше років, назад. До оцієї старезної замшілої Скіфської Баби.

ХЛОПЕЦЬ:

Не кривдь Бабусю задарма… Вона степи ці берегла, І їх красу, і таємниці. А скільки горя, крові, зла Їй довелося надивиться!

ДІВЧИНА(сміючись): Ну, якщо вона в тебе така мудра, то спитай – бо я оце не пішла сьогодні на танці, – спитай, чи вміли скіфки танцювати і які в них були танці.

ХЛОПЕЦЬ:

Уміли, вміли. Достеменно. Зберуться. Стануть. Оком блись! — І вже пливуть чи прагнуть ввись Завзято, пристрасно, шалено… А то віночками, дивись, Зав’ються цнотно, тихо, зграйно, Щоб не схлюпнуть дівочу тайну… Були танки на всякий темп.

ДІВЧИНА (сміється): Скіфки, кажеш, були дуже цнотливі. Певно, і ця Кам’яна теж? Так потривож її цнотливість, спитай, чи був у скіфів стриптиз.

ХЛОПЕЦЬ:

Цього