Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

мною цей дивовижний гурт, де сусідували найрозмаїтіші подоби, де буяли всілякі барви, але злиті між собою, як музика, бо в музиці я не зумів би виокремити і впізнати фрази, за першого прослуховування вирізнені мною і одразу ж забуті) переді мною зринав білий овал личка, очі чорні, очі зелені, я вже не знав, чи це вони щойно обворожили мене, я не міг наділити цими рисами якусь дівчину, щоб відрізнити від інших і впізнати. І ось через цей брак у моєму сприйманні граней, які я мав невдовзі провести, в дівочому гурті спостерігалося розмірене колихання, безперервне яскріння плинної, збірної, рухомої краси.

Можливо, не тільки випадок добрав і поєднав таких гожих подружок; можливо, ці дівчата (уже сама їхня поведенція говорила про те, що вони зухвалі, грайливі й затяті) не терпіли нічого смішного, нічого бридкого, виявляли духовну і моральну глухоту, відчували мимовільну нехіть до тих своїх однолітків, у яких мрійливість і вражливість давалася взнаки в сором'язливості, в несміливості, в незграбності, в тім, що ці дівчата, мабуть, називали «моветоном», не сходилися з ними і, навпаки, зближувалися з тими, в кому їх вабило поєднання грації, спритности й тілесної гожости, тобто єдина форма, яка, на їхню думку, могла мати в собі щирість щасливої вдачі і заповідь приємного дозвілля, проведеного разом. Можливо, і клас, до якого вони належали і який я не міг визначити, був ще в тій фазі свого розвитку, коли чи то завдяки заможності й дозвіллю, чи то завдяки новомодному захопленню спортом (це захоплення перекинулося навіть на деякі верстви простого люду) і фізичною культурою, до якої поки що не прилучилася культура духова; можливо, їхнє суспільне середовище, подібно до тих гармонійних і плідних течій у скульптурі, які ще не прагнуть віддати страдницького виразу, легко і рясно плодить гарні тіла з гарними ногами, з гарними клубами, з личками здоровими і сумирними, із жвавим і лукавим поглядом. І чи не явились мені біля моря шляхетні й безжурні моделі людської вроди, схожі на статуї, поставлені колись на сонце на грецькому узбережжі?

Отож-бо, рій цих дівчаток, які світлистою кометою верстали свою путь надбережжям, гадав, ніби навколишній натовп складається з істот зовсім іншої раси, — і навіть страждання цих істот навряд чи могли б викликати в ньому співчуття; дівчата просто не бачили юрми, змушуючи тих, хто стояв на шляху, роздатися, як перед запущеною без керма машиною, від якої годі чекати, що вона об'їде пішохідців, і лише в крайньому разі, якщо якийсь підстарок, існування якого вони нехтували і знати його не хотіли, тікав від них, вони, дивлячись на його рвучку й кумедну жестикуляцію, сповнену перестраху й люті, ззиралися й пересміхалися. Вони не хизувалися погордою до всього, що було за межею їхнього гурту, — щирість їхньої погорди була й так очевидна. Але, побачивши якусь перепону, вони не могли утриматися від того, щоб не взяти її з розгону або одним махом, бо в них буяла, кипнем кипіла молодість; і ця молодість так і рветься шумувати, навіть коли їй сумно чи нездужається, улягаючи радше потребам віку, ніж теперішньому гумору; і вона не змарнує жодної нагоди з неабиякою вмілістю стрибнути чи шаснути, уриваючи, перебиваючи повільний свій крок, — наче Шопен наймеланхолійнішу фразу, — чарівними арабесками, у яких примха поєднується з віртуозністю. Жінка старого банкіра після довгих вагань усадовила нарешті чоловіка на лежак, лицем до набережжя, біля естради, яка затуляла його од вітру й сонця. Переконавшись, що вона влаштувала його як слід, жінка пішла по газету, аби потім почитати йому вголос; ці її п'ятихвилинні відгоди здавалися їй задовгими, але вона дозволяла їх собі частенько: хай старий муж, про якого вона хоч і турбувалася, але непомітно, думає, ніби він ще здатний жити, як живуть усі, і опіки не потребує. Підмостки естради височіли над ним природним і спокусливим трампліном, і ось туди без найменшого вагання і пустилася гоном найстарша в рою; вона перестрибнула через переляканого дідугана, збивши своїми борзенькими ніжками його морського кашкета, на превелику радість решти дівчат, надто — пари зелених очей на рум'яному личкові, які палали захватом і веселощами, крізь які, як мені здалося, прозирала сором'язливість, ніякова і задерикувата, — прозирала лише у неї самої. «Горопашний дідуньо, шкода його, ще б трохи, і ноги задер би», — насмішкувато й хрипкувато кинула одна з дівчат. Вони ступили ще кілька ступнів, потім, незважаючи на те що заступили шлях, зупинилися порадитися, утворюючи неправильної форми збіговисько, щільне, примхливе й щебетливе, подібне до пташиної зграї на вилеті; після чого вони знову рушили в свою повільну надморську прохідку.

Тепер їхні гарні риси вже не були нерозрізненні й сукупні. Я розподілив їх і обдарував ними (через брак невідомих мені імен) найвищу, ту, яка стрибнула через старого банкіра; найменшу, чиї повні рожеві щічки і зелені очі світили на тлі морської далечини; смаглявку з рівним носиком, одразу помітну серед інших; ще одну з личком білим, наче яйце, з кирпою, задертою, як дзьобик у курчатка, — такі личка мають деякі молодесенькі хлопці; ще одну, росляву, в пелерині (у якій вона здавалася вбогою дівчиною і яка так розминалася з гожістю її постави, що пояснити цю супроть можна було хіба тим, що її батьків, людей родовитих і не вельми охочих ради бальбецьких пляжників вичепурювати своїх чад, зовсім не обходило, що їхня донька, відпущена гуляти по узмор'ю, на суд усякої там низоти, вбрана скромненько); врешті дівчину з блискучими веселими очима, з пухкими матовими щоками, в чорному начоленому поло, — ведучи ровер, вона так хвацько вихала клубами, уживала таких неподобних словець (серед яких я розчув заяложене «ловити кайф»), так цокотіла, що, порівнявшись із нею, я відкинув здогад, на який мене навела пелерина її товарки, і подумав, що, десь-найпевніш, ці дівки з тих, хто одвідує велодроми, що це молодесенькі любки перегонників. Принаймні я не допускав і думки, що ці дівчата порядні. Я одразу — вже з того, як вони зі сміхом перезиралися, з пильного погляду дівчини з матовими щоками — збагнув, що вони ледащиці. Зрештою бабуся прищепила мені надто суворі погляди на моральність, ось чому те, чого не слід робити, уявлялося мені чимось єдиним, отож-бо, — міркував я, — якщо дівчата не шанують старощів, то що ж тоді може змусити їх утриматися від спокус більших, ніж стрибок через голову вісімдесятилітка?

Тепер я їх уже відрізняв одну від одної, а проте розмова, яку