Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

провадили між собою їхні погляди, пожвавлені самовдоволенням і духом товариства, в яких іноді спалахувала цікавість або зухвала байдужість, залежно від того, ішлося про подругу чи про перехожих, а також і відчуття близькости, яка гуртує на прогулянку разом, «цілою зграйкою», встановлювали між їхніми тілами, незалежними й відрубними, поки вони поволеньки посувалися вперед, якийсь зв'язок, невидимий, але гармонійний, огортали їх теплою хмаркою, оточували особливою атмосферою, творячи з них єдину цілість, настільки ж однорідну, наскільки вирізнялися вони від решти юрби, серед якої чвалали.

На мить, коли я розминався з кругловидою чорнявкою, яка вела велосипед, мій погляд схрестився з її поглядом, зизим і веселим, який стріляв з глибини того нелюдського світу, в якому жило це маленьке плем'я, з неприступної безвісти, куди уявлення про мене, звісно, не могло б просмикнутися, де для нього не знайшлося б місця. В низько начоленому поло, поглинута розмовою з подругами, чи побачила вона мене тієї миті, коли чорний промінь, викресаний її очима, упав на мене? Якщо побачила, то яким я їй здався? З лона якого Всесвіту угледіла вона мене? Відповісти на ці запитання мені було б так само важко, як із певних ознак сусідньої планети, побачених у телескоп, зрозуміти, що там живуть люди, що вони бачать нас, і вгадати, яке враження ми на них справляємо.

Якби ми думали, що дівочі очі — це лише блискучі кружальця слюди, ми б не прагнули познайомитися й поєднати з юнкою своє життя. Але ми відчуваємо, що світіння цих дзеркальних дисків залежить не лише від їхньої будови; що для нас вони незбагненні, темні тіні уявлень, які робить ця істота про людей та про знайомі їй краї, — про травники іподромів, про піщані шляшки, якими, крутячи педалі, через поля та ліси, несла б мене з собою ця маленька пері, звабливіша, ніж пері перського раю; а ще вони для нас тіні дому, куди вона повернеться, тіні того, що виношує вона і що виношують за неї інші; головне ж — вона сама, з її прагненнями, симпатіями, нехотями, з неусвідомленою, але непохитною волею. Я знав, що мені не взяти в обладу юної велосипедистки, якщо я не заволодію тим, що таїться в її очах. І тим самим усе її життя збуджувало у мене жагу; жагу болісну, бо я відчував її незбутність, але і рвійну, бо те, що досі було моїм життям, нараз перестало бути всім моїм життям, — воно вмістилося на зникомій часточці розгорнутого переді мною простору, який я рвався покрити і який був не чим іншим, як життям цих дівчат, — і прирікало мені подовження, якнайбільше помноження мого «я», а це ж бо і є щастя. І, певна річ, оскільки звички, — а також і думки, — ми мали з ними різні, мені було надто важко зійтися з ними, сподобатися їм. Але, можливо, саме завдяки цій ріжниці, завдяки свідомості, що ні в натурі, ні у вчинках дівчат нема нічогісінько знайомого чи властивого мені, почуття переситу поступилося в мені місцем жаді, подібній до тієї, від якої знемагає суха земля, — жаді того життя, яке досі не вділило моїй душі ні крапелиночки і яке моя душа поглинала б тим хтивіше, смакуючи, цілком віддаючись усмоктуванню.

Я довго дивився на яснозору велосипедистку, і, помітивши це, вона сказала найвищій щось смішне, і та засміялася, але я сказаного не почув. Сказати по щирості, мені найбільше подобалася не чорнявка, саме тому, що вона була чорнявка, а ще тому, що (від того дня, коли я на тансонвільській сакомці побачив Жільберту) недосяжним ідеалом залишилася для мене руда дівчинка з золотистою шкірою. Але саму Жільберту чи не тому я покохав, що вона явилася мені в ореолі Берґоттової приятельки, яка разом з ним оглядала собори? І чи не тому мене тішив погляд чорнявки (який полегшував, як мені думалося, знайомство з нею першою), що він подавав мені сподіванку на те, що чорнявка відрекомендує мене подружкам: живоїдці, яка перескочила через старенького, жорстокій, яка сказала: «Шкода його, горопашний дідуньо», — усім по черзі, всім цим дівчатам, нерозлучна приязнь із якими надавала їй особливого чару? А проте думка, що я візьму та й потоваришую з одною з них, що їхній чужий мені погляд (який, неуважно ковзаючи по мені, як грає на стіні сонячний зайчик, раптово прошивав мене), якимсь алхімічним дивом пропустить крізь прегарні частки їхніх очей вісточку про моє існування, якусь симпатію до моєї особи; що і я колись посяду місце серед них, пристану до їхнього походу узмор'ям, — ця думка здавалася мені не менш безглуздою, ніж коли б, стоячи перед античним фризом чи фрескою з зображенням кортежу, я, глядач, намагався втертися, заслуживши їхню любов, між божественними кортежниками.

Виходить, познайомитися з дівчатами — щастя недосяжне? Звичайно, такого щастя я позбавляв себе не вперше. Зі стількома незнайомками уже тут, у Бальбеку, розімчана карета розлучала мене навік! Сама насолода, яку справляла мені ця ватага, схожа своєю розкутістю на еллінських дів, виникала від того, що в ній щось було від миготіння зустрічних постатей на дорозі. Ця летючість істот, незнайомих нам, які виривають нас зі звичного світу, де жінки, з якими ми зустрічаємося, відкривають нарешті свої ґанджі, підбивають нас побігти вдогін за ними, і тут уяви нашої вже не стримати. А виймати з наших утіх уяву — означає звести їх нанівець. Якби цих дівчат запропонувала мені одна зі зведениць, від чиїх послуг я, як відомо, не відмовлявся, якби їх вирвати зі стихії, яка надавала їм стількох невловних відтінків, я був би не так зачарований ними. Треба, щоб уява, спонукувана непевністю в тому, чи пощастить їй засягти свого, поставила перед собою іншу мету, яка заслонила б нам першу, і, заміняючи змислові розкоші намаганням проникнути в чиєсь життя, не дала нам звідати цих розкошів, спізнати їхній правдивий смак, дати їм береги. Треба, щоб між нами і рибиною, — а то якби ми побачили її вперше на столі, за обідом, ми подумали б, що вона не варта сили-силенної штучок і підступів на озброєнні тих, хто її ловить, — постала під час пообіднього лову брижа на поверхні, що до неї у плинності прозорої і рухомої блакиті ринуло б із дна, поки ми ще вагаємося, що з ним робити, якесь лискуче тіло, якийсь розпливчастий силует.

Дівчата вигравали ще і від зміни соціальних пропорцій, характерної для курортного життя.