Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Напади на секти ні до чого доброго не призводили.

У дзеркалі заднього огляду він побачив, що Роша та його люди підняли зброю на знак прощання.

60

Волокін прокинувся з відчуттям, що його голова опинилася у твердій застиглій смолі. Наче він перетворився на метелика або скарабея, яких іноді знаходять у прозорому бурштині, що забезпечує їм безсмертя. У роті він відчував тальк. На зубах — свинець. Думки прилипали до мозку, немов липучі зерна рису.

Він глянув на годинник. На руці його вже не було. Зате у вену на згині ліктя вставлено катетер, приєднаний до прозорого резервуару вгорі, звідки повільно витікала якась рідина. Певно, ліки, розчинені у глюкозі.

Погляд ковзнув на вікно. День хилився до вечора. Отже, він проспав понад шість годин. Прокляття.

У півсутіні зміг роздивитися, де він є: у лікарняній палаті на чотири ліжка. Жодне інше не було зайняте. Усе здавалося жовтавим із бежевим відтінком.

— Ви прокинулися?

На порозі з’явилася медсестра. Волокін не відповів: адже його відкриті очі робили це очевидним.

— Як ви почуваєтеся?

— Тяжко.

Медсестра широко усміхнулася. Не вмикаючи плафон угорі, підійшла до апарата переливання й перевірила, як витікає рідина. Вона не переставала усміхатися. Він уже зрозумів. З особливого блиску її очей. З виразу обличчя. Він їй сподобався. Навіть на сонного, навіть на кульгавого медсестра накинула на нього оком.

Волокін давно звик до того, що подобався дівчатам, хоч і не робив нічого умисного для цього. Він дивився на цю свою перевагу з байдужістю. А іноді навіть зі смутком. Він знав, чим приваблює жінок. Тут відігравало роль його обличчя бунтівного янгола, звичайно, але не тільки воно. Жінки своїми параболічними антенами відчували, що він не вільний. Він був деінде. Він належав до найменших фібрів тіла та духу наркотикові. А чи є щось жаданіше, аніж те, що від вас утікає? А потім, хочете ви цього чи не хочете, самогубець завжди осяяний ореолом романтики.

— Ніхто до мене не приходив? — запитав він, ледь повертаючи язиком.

— Ні.

— Можна взяти мій мобільник?

— У лікарні це заборонено, але для вас я зроблю виняток.

Вона відчинила шафу. Наступної миті Волокін уже тримав мобільника в руці. Подивився на список повідомлень. Ніяких новин від Каздана. Де тепер старий? Він відчув себе самотнім, покинутим, пропащим. На очі накотилися сльози. Дружба небезпечна. Як і наркотик: до неї легко звикнути.

Медсестра все ще стояла біля ліжка. Йому здалося, вона рада, що повідомлень немає і що вираз обличчя в нього такий розчарований. Рада, що він не мав на пальці обручки.

— Операція пройшла дуже добре, — промовила вона лагідним голосом. — Через тиждень ви стрибатимете, як заєць. Я поведу вас у кіно, щоб це відсвяткувати.

— Коли я зможу вийти з лікарні?

— Не раніш як через три дні.

Побачивши вираз його обличчя, додала:

— А може, через два. Треба буде поговорити з лікарем.

Волокін обернувся до вікна й потягнув на себе ковдру.

— Мені треба поспати.

— Звичайно, — прошепотіла вона. — Я йду від вас…

Детектив відчув полегкість, коли двері за нею зачинилися. Тиждень без наркотику. Непогано. Але ця перемога була для нього гіркою. Жахливий тягар тиснув на груди. Наслідки анестезії відступали й відкривали в ньому джерело іншого гнітючого відчуття. Ще тяжчого, ще давнішого. Якогось незглибимого смутку, причину якого він не міг зрозуміти. Заплющивши очі, відчув, як бомбардують його недавні фрагменти розслідування. Розкраяне на дві половини обличчя Назера. Голе тіло Манурі. Чорне серце Мазваєра. Потім ніж, устромлений у його власне тіло… Gefangen…

Раптом сяйнула думка. Причина була не в його пораненні. І не в стражданнях ломки. Це їхнє розслідування робило його хворим. Він знав, що таке нещасливе дитинство, але була в цій історії секти, яка проповідувала віру й покарання, особлива жорстокість, що ранила його дуже гостро. Щось у ній нагадувало йому власну історію. Ту частину його життя, про яку він нічого не пам’ятав.

Усе відбувалося без нього.

Установився якийсь зв’язок між фактами і його підсвідомістю.

Волокін знову розплющив очі. Голова йшла обертом. Доклавши неабияких зусиль, він спромігся сісти на ліжку. Потім подибав до стінної шафи, де лежали складені його одяг та сумка. Його голе тіло було прикрите лише тонкою піжамою, і таке вбрання, здавалося, ще посилювало його слабкість.

Опустившись навколішки, знайшов списаний аркуш на сумці. Записка від Каздана. Він нічого не зрозумів. Старий повідомляв, що секта «Асунсьйон» має осідок у Франції, на Півдні, і що він туди поїхав послухати концерт. Що все це означало? Волокін не зміг примусити мозок працювати достатньо чітко, аби зрозуміти, про що йдеться. Він знайшов гашиш, папір для скручування цигарок, квитки в метро.

Повернувся до ліжка, сів і став готувати собі самокрутку з гашишем.

Персональна анестезія.

Склеюючи папір на цигарці, Волокін поринув у роздуми. Про своє минуле. Навіть під тортурами він би в цьому не признався, але в нього були проблеми з пам’яттю. Два роки з його дитинства було в нього вкрадено. Чорне провалля. Порожнеча. Чому він нічого не пам’ятає? Чи пережив він травму, яку відмовився визнати, й тому не зміг запам’ятати? Голоси. Церква. Тінь. Авжеж: десь на недосяжних землях його підсвідомості блукав якийсь спогад. Подія, що поширювала інфекцію, наче скальпель хірурга, забутий у його животі. Він відкрив коробку й насипав білого тютюну на аркушик цигаркового паперу. І знову його переконаність зміцніла. Він передчував,