Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Стежку змінила бруківка. Підстрибуючи на камінні, Каздан пригальмував і їхав зовсім повільно, аж поки помітив купку будівель, сірих на тлі тьмяно-синього неба. Вони були більше схожі на хатини-привиди, покинуті багато років тому. Жодної вивіски. Жодного сліду від якогось закладу або від електричного дроту.

Каздан перейшов на нижчу передачу і заїхав у село. Дорога звузилася, петляючи між будівлями. Вони були вимурувані з каміння, покритого лишайниками, і здавалися підновленими, але в стилі цього регіону. Вони як і були, так і залишилися облупленими. Він вигинав шию, щоб побачити кого-небудь із мешканців. Ніде нікого. Вітер завивав, і черепиця торохтіла під його натиском. Якби Каздан не знав, що тут живуть хіпі, то міг би заприсягтися, що має справу з купою каміння, покинутого у вічній самоті.

Старий детектив уже виїздив із села — там було щонайбільше п’ятнадцять хатин із каплицею включно, — коли обабіч дороги з’явилися чоловіки. Каздан подумав, що йому це привиділося. Вони були в темних куртках із каптурами та з рушницями в руках. І то не якимись допотопними. То була зброя найостаннішого зразка. З гурту вийшов високий чоловік із сивим волоссям, у синій пуховій куртці. Він зробив Казданові знак зупинити машину.

Багато років тому в ролі агента служби безпеки Каздан супроводжував одного французького політика, який вирішив відвідати проблемні регіони Близького Сходу. Коли вони прибували в зони єврейської колонізації, їх зустрічали озброєні ополченці. Атмосфера була такою самою. Недовіра. Ворожість. Небезпека щомиті одержати кулю в лоб.

Він опустив скло, зімпровізував приязну усмішку.

— Куди ви їдете? — запитав чоловік.

Каздан мало не відповів: «А яке тобі до того діло?», але усміхнувся ще ширше й відповів, доклавши всіх зусиль, щоб його голос прозвучав спокійно.

— А хіба це приватна дорога?

Чоловік усміхнувся мовчки. Він нахилився й уважно оглянув спокійним поглядом салон автомобіля. Його манери не відповідали рішучості нападу. Він здавався чемним, безтурботним. Років шістдесят, симпатична фізіономія ковбоя, засмагла на сонці. Двоє світлих очей пронизували суху шкіру. Два озерця води в пустелі. Як і його власні очі.

— Ви їдете з Парижа?

— Ви ж бачите мій номер.

— У якій справі сюди приїхали?

— Послухати концерт хору в Асунсьйоні. Вони сьогодні співають.

Спершись на віконечко, чоловік не квапився відповісти.

— Нам це відомо, — сказав він нарешті серйозним і лагідним голосом.

Він випростався й опустив зброю. Автомат МП-5, фірми «Геклер & Кох». Дуже грізна зброя, яку застосовують підрозділи спеціального призначення. Калібр 9 міліметрів. Стріляє без найменшої затримки. Чергами по три постріли. Дозволяє стріляти й окремими пострілами. Ручка складається. Штатив із оптичним прицілом. Де ці хлопці роздобули таку зброю? І чи мають вони офіційний дозвіл на користування нею?

— Вам довелося подолати добрий шматок дороги для того, щоб послухати хлопчиків, чи не так?

— Це моя пристрасть. Дитячі голоси. А хор «Колонії Асунсьйон» має добру славу.

— Якщо дозволите таке зауваження, то ви не дуже схожі на меломана.

У Каздана зненацька виникло бажання тицьнути йому під ніс посвідчення. Але йому треба зберегти анонімність. І співрозмовник явно не належав до тих людей, які падають від страху, побачивши посвідчення працівника поліції, та ще й недійсне вже протягом чотирьох років.

— А проте я фахівець у цій галузі. — Він знову усміхнувся й запитав: — А ви не їдете на концерт?

— «Колонія» і ми — це довга історія.

— Ви працюєте на них?

Чоловік засміявся. Хвиля спокійної, стриманої веселості покотилася від нього на крилах вітру. Чоловіки, що стояли за ним, засміялися теж.

— Я б так не сказав.

— Проти них?

— Люди з «Колонії» можуть робити все, що їм заманеться на своїх землях. Але поза ними — то вже інша історія. Поза ними — це в нас.

— Ви чекаєте, коли «Колонію» спіткає крах?

Відповіддю йому була усмішка й мовчанка. Світлі та сміхотливі очі, стриманий голос ніяк не узгоджувалися з МП-5.

Чоловік промурмотів:

— Усе має кінець, «пане з Парижа». Навіть така фортеця, як «Асунсьйон», може ослабити оборону. І того дня ми будемо готові.

У Каздана виникло бажання докладніше розпитати чолов’ягу із сивим волоссям, але це означало б виказати себе. Той подав йому крізь вікно руку.

— П’єр Роша. Я мер Арро.

Каздан потиснув шкарубку руку, але себе не назвав.

— Ви дозволите тепер їхати далі?

— Без проблем. Їдьте по цій дорозі п’ять кілометрів. Потім побачите праворуч відгалуження іншої дороги. Помилитися там неможливо — вона залита бітумом. Ще три кілометри — і буде «Асунсьйон».

Роша відійшов від машини й зробив широкий жест рукою. Його спільники розступилися. Їхній вік коливався від вісімнадцяти до сорока років. Люди, натреновані, рішучі, міцно тримали в руках напівавтоматичну зброю. Проминаючи їх, Каздан сказав собі, що ці автохтони становлять небезпеку, якої він не передбачив. Якщо коли-небудь Роша та його банда надумають напасти на «Колонію», це може закінчитися великим кровопролиттям.

Картини вогню та крові постали в його уяві. І дати теж.

1994 рік. ФБР атакує секту Вако в Техасі: 86 убитих.

1993 рік. Перед лицем небезпеки керівники секти «Орден сонячних тамплієрів» примусили своїх підлеглих накласти на себе руки. 64 мерці.

1978 рік. Під тиском безпосередньої загрози пастор Джім Джінс призвів