Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

— Буду радий тебе зустріти.

Вірмени святкують Різдво в день Богоявления.[83] Ще один спосіб показати свою відмінність. Окреслити кордони свого маленького світу. Але тепер усе це було для нього на відстані кількох світлових років. Він замовив іще одну каву. Машинально проковтнув пігулки депакоту та сероплексу. Чорна кава не мала смаку, та головне було зроблено. Відчуття рівноваги на цілий день. Відчуття полегкості, що він прийняв свою дозу.

У вікні зали Каздан побачив віддзеркалення свого силуету. Він знайшов трохи часу на те, щоб заїхати додому. Помитий, поголений, мав тепер на собі чорне пальто з чистої вовни, строгий темний костюм, той самий, який купив на похорон Наріне, з добре відпрасованими стрілками й манжетами, що лежали на черевиках, білу сорочку, краватку з муарового шовку й наваксовані до блиску вестони.[84] Тож був готовий до святкової меси з хоральним співом у «Колонії».

Він дістав із кишені ключ запалювання і вийшов під крижаний вітер.

Проїхавши ще кілька кілометрів по автостраді, звернув на дорогу N 88, обабіч якої потяглися рівнини, притрушені памороззю. Чорні ялини. Скошені трави. До самого обрію. За картою, він тепер перетинав плато Лозер. Зима була безсніжна, і цей регіон не становив винятку. Сіре небо низько нависало над цілинними землями. Ніщо не ворушилося в цій пустелі, крім вітру, який давав тут собі повну волю. І вольво хитало, як корабель на хвилях.

Зменшивши швидкість, Каздан спробував зосередитися. Він був тепер готовий осмислити цілком несподіваний факт, який раніше заштовхав кудись у найвіддаленіший куточок мозку. Заховав дуже глибоко. Закопав. Спробував про нього забути. Він навіть не обмовився про нього Волокіну. Не хотів признатися в цьому собі самому. Але факт залишався фактом. Вистежуючи трьох французьких катів, які навчали катівського ремесла своїх колег у Чилі, він несподівано вийшов на слід полковника Жана-Клода Форжера, який став генералом Пі.

Минуло сорок років, перш ніж дорога його життя знову перетнулася з дорогою того мерзотника.

Ця випадковість підтвердила потаємну переконаність старого детектива. Переконаність, яка щодалі зміцнювалася в ньому, після того як знайшов труп Ґетца в соборі Святого Іоанна Хрестителя. Це розслідування було чимось більшим, аніж його останньою справою. Воно було завершенням. Спокутою. Воно давало йому нагоду оплатити всі рахунки. На околиці Бальсьєжа він звернув на дорогу N 106 і побачив напівгористий краєвид, де ялини та луки ніби ще наблизилися до нього. Там не було ні гірських вершин, ані скель. Лише довгі долини, якими гуляв шквальний вітер. Жодної людини, навіть жодної вівці. Взимку отари залишались у вівчарнях. Він проїхав через перевал Монміра. Справжня атмосфера пустелі.

На обрії з’явився Флорак. Справжнє місто середніх розмірів, добре збережене, середньовічне, розділене на дві половини річкою, що струменіла наче на дні пересохлого горла. Каздан запитав себе, чи тутешні жителі не збираються поїхати на концерт хорового співу до «Колонії».

Побачивши гурт молодиків, які виконували трюки на мопедах та велосипедах біля лави, запитав, як йому далі їхати. Першою відповіддю хлопців був свист, який, певно, означав: «Ви приїхали не туди». Потім вони дали уточнення. Щоб доїхати до Арро, треба було прямувати на південь по дорозі 0907, а через десять кілометрів звернути праворуч.

— Там буде вказівний щит?

— Ніякого щита там не буде. Це навіть не дорога. Стежка, яка перетинає Кос по діагоналі. — Хлопець знову присвиснув і підсилив свист різким помахом руки. — Рахуйте добре кілометри, щоб звернути там, де треба.

— А потім до Арро буде ще далеко?

— П’ятнадцять кілометрів приблизно.

— Це велике село?

Хлопці засміялися.

— Десять напіврозвалених хат. Там живуть лише кілька старих придурків. Вони випасають кіз, а з їхнього молока виготовляють сир. Але пильнуйте, вони не дуже люблять гостей.

Один із підлітків докинув, спираючись на руль велосипеда:

— Вони зустрінуть вас пострілами з рушниць!

Каздан подякував компанії. Він подолав перший етап подорожі, сказавши собі, що час для нього пішов. Чотирнадцята година. Йому залишається тільки одна година, протягом якої він має знайти не тільки Арро, а й «Колонію». Він також не повинен був залишити по собі ніякого сліду. Поїхав далі й побачив перед собою щит із написом, який застерігав водіїв, що протягом ста кілометрів не буде жодної станції обслуговування. Таких щитів він досі ніколи не бачив. Глянув на табло. Якщо не заблудиться, то пального вистачить на дорогу туди й назад…

Через кілька кілометрів відкрився краєвид, який Каздан сподівався побачити відразу по тому, як покинув автостраду. Величезне вапнякове плоскогір’я, оточене набагато вищими горами, що вигиналися на обрії довгими пасмами. Кос Межеан. Снігу й тут не було, але повітря стало дуже прозорим, гострим, ніби пронизаним голками холоду. Подекуди рівнина, поросла сухою пожовклою травою, ходила хвилями під вітром. Потім вона змінювалася зовсім іншими ділянками, на яких трава була така густа й низенька, як на моріжках, де грають у гольф. Здавалося б, обшир цього краєвиду міг навіяти страх. Але відбувалося протилежне. Правильні лінії, м’які вигини обрію тішили погляд урівноваженістю й повнотою. Каздан почувався добре посеред цього жовто-зеленого моря, перетинаючи його по стрічці асфальту.

Він налаштував автолічильник. Після десятої позначки знайшов стежку, що вела від дороги праворуч. Схожість із монгольськими степами або з пустелями північноамериканського штату Юта була разючою. Він був дуже здивований, що Франція може мати такий краєвид. Тут не було жодного сліду людської цивілізації. Жодної тіні від електричного стовпа, жодного обробленого поля. Перетинаючи цю рівнину, ти залишав час позаду, повертаючись у сиву давнину.

Каздан тепер їхав у темпі равлика, у хмарі пилюки, що обмежувала швидкість і видимість. Йому не зустрілася жодна машина. То, виходить, ніхто не їде на цей концерт? Чи, може, він обрав не ту дорогу? Тепер він бачив лише хижих птахів у небі. Мабуть, стерв’ятники…

Він усе їхав і їхав. Слова Мілоша знову спали на думку. Чистота хору. Покарання, які рятують