Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

Намагаючись подати читачеві цілісну картину, я пропустив одну річ, яка, власне, неабияк посприяла тому, що самому Ренсомові довелося складати цю картину з окремих фрагментів. Дуже часто ту місцевість повивав туман, і тоді все навколо то зникало під густим покровом шафранової чи блідо-золотої барви, то знову з’являлося на очі — складалося враження, що то золоте небесне склепіння, яке, здавалося, здіймається над гірськими вершинами хіба на кілька футів, відкривається й осипає світ своїми казковими скарбами.

День за днем вивчаючи навколишні краєвиди, Ренсом водночас стежив і за тим, як потрохи одужує і міцнішає його тіло. Довго йому важко було й поворухнутися, і навіть глибоко вдихаючи повітря, він мимоволі кривився від болю. Та все одно здоров’я поверталося до нього напрочуд швидко. Втім, як ото людина, що впала, приміром, з дерева, починає відчувати справжній біль тільки після того, як позагоюються незначні садна та зійдуть синці, так і Ренсом уже майже одужав, коли нарешті з’ясував, що саме завдає йому найбільшого клопоту. Виявилося, то була маленька ранка на п’яті. Сліди на шкірі не залишали сумнівів: завдали її людські зуби — неоковирні, тупі людські зуби, призначені радше для того, щоб чавити і дробити, а не кусати. Дивно, але він зовсім не пам’ятав, в якій саме сутичці Нелюд його вкусив; зрештою, тих сутичок було не злічити. Рана не ятрилася, але всякчас кривавила — не сильно, проте невпинно, і йому ніяк не вдавалося цьому зарадити. Так чи йнак, це Ренсома не надто тривожило. В той час він не переймався ні майбутнім, ні минулим, і, здавалося, геть утратив здатність і бажати, і боятися.

Та настав усе ж день, коли у нього з’явилася потреба врешті-решт чимось зайнятися, хоч він і не наважувався ще відходити далеко від свого затишного кубельця під скелею на березі заводі, яке стало йому справжнім домом. Отож, той день Ренсом присвятив справі, яка у багатьох, мабуть, викликала б хіба скептичну посмішку, але йому тоді видавалася вельми важливою. Ще раніше він з’ясував, що прозорі скелі не надто міцні, і ось тепер очистив чималу ділянку прямовисної стіни від рослин, знайшов на березі річки гострий уламок каменя іншої, твердішої породи, акуратно все розмітив і за кілька годин викарбував давньосонячною мовою, але латинськими літерами такий напис:

У цих підземеллях було віддане вогню тіло

Едварда Ролса Вестона,

Вченого гнау з планети, яку місцеві мешканці

називають Теллус, а Елділи — Тулкандрою.

Він народився, коли планета Теллус здійснила

тисячу вісімсот дев’яносто шість обертів навколо Арболу

відтоді, як Малелділ — нехай буде благословенне ім’я його —

народився як гнау на Тулкандрі.

Він вивчав властивості тіл і першим із мешканців Теллус долетів

через глибокі небеса до малакандри і до Переландри,

де віддав свій розум і волю Кривому Елділові,

коли Теллус здійснювала тисячу дев’ятсот сорок другий

оберт навколо Арболу після народження Малелділа —

нехай буде благословенне ім’я його.

«Напрацювався, а пуття — жоднісінького, — пробурмотів Ренсом собі під ніс, знову лягаючи долі; втім, у його голосі все ж відчувалося задоволення. — Так чи йнак ніхто цього ніколи не прочитає, але залишити якусь згадку все одно треба було. Врешті-решт, він же був справді великим фізиком, та й попрацювати трохи мені тільки на користь». Він широко позіхнув, вмостився зручніше і проспав іще дванадцять годин поспіль.

Наступного дня йому стало ще краще, і він трохи погуляв довкола; щоправда, вниз не спускався, а лишень походив туди й сюди біля входу до печери, та й то недовго. Ще через день він почувався взагалі добре, а третього дня відчув, що готовий уже до нових пригод.

Ренсом вирушив у дорогу на світанні і став спускатися з гори понад рікою. Схил стрімко біг донизу, але скелі тут на поверхню не виходили, трава м’яко пружинила, тож ішлося вельми приємно, а ноги, на диво, зовсім не втомлювалися. Десь через півгодини, коли вершин величного масиву навпроти вже не було видно, а про кришталеві бескиди позаду нагадував хіба далекий відблиск, він зауважив, що тип рослинності навколо змінився. Тут починався ліс із низеньких дерев; стовбури були не більше двох із половиною футів заввишки, зате з кожного такого стовбура росли довгі, легкі листки, які не піднімалися вгору, а розвівалися за вітром паралельно до землі. Тож невдовзі Ренсом уже брів по коліна у морі такої-от розколиханої листви, якому, здавалося, нема кінця-краю. Листя було блакитної барви, не таке темне, як трава на вершині, а ясно-блакитне на початку кожного листка і що далі, то світліше й світліше, аж доки не набувало на перистих, розмаяних кінчиках ніжного сіро-голубого відтінку, немов найтонші пасма диму чи легкі хмаринки на Землі. Довге й тонке, воно лагідно, ледь відчутно торкалося до шкіри, тихо, співуче шелестіло і грайливо колихалося під найслабшими подувами вітру; серце у Ренсома забилося швидше: до нього поверталося те відчуття неймовірного, незборимого захвату, яке й раніше часто охоплювало його на Переландрі. Тепер зрозуміло було, звідки беруться на схилах тутешніх гір ті дивні, напрочуд схожі на бистру течію брижі, які впали йому у вічі раніше: то маяло на вітрі листя струменистих дерев — так він подумки охрестив їх.

Кінець кінцем Ренсом трохи втомився, присів долі і… немов опинився відразу у цілком іншому світі. Тепер довге, розвіяне вітром листя тріпотіло в нього над головою. Той ліс і справді було наче створено для якихось маленьких, карликових створінь; вгорі безнастанно мінився всіма відтінками блакиті напівпрозорий дах, а на порослій мохом землі знай весело витанцьовували плями світла й тіняви. Незабаром він і справді помітив карликів. У моху, надзвичайно пишному і гарному, роїлося від створінь, яких Ренсом спершу прийняв було за комах, та потім, придивившись, збагнув, що то не комахи, а крихітні тваринки. Виявилося, що тут чимало гірських мишей, точних — от тільки набагато менших — копій тих, з якими йому вже довелося познайомитися на Забороненому острові, кожна завбільшки з джмеля. Були і ще якісь дивовижні створіння, що просто вражали своєю витонченістю й граційністю; вони неабияк скидалися на мініатюрних коників чи, радше, на протогіпуса — предка сучасних земних коней.

«Хоч би їх не почавити!» — занепокоївся Ренсом, та тут помітив, що насправді тих тваринок не так уже й багато; вони рухалися кудись углиб лісу, ліворуч від нього, і коли він, перепочивши,