Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

Йатех обертається.

— Ти вже знаєш? — запитує.

Дівчина усміхається: жорстоко та дико.

— Усе ж таки ти — скорпіон.

Повіяв вітер, і чотири трупи, що лежали на піску, зникли. На їхньому місці з’явилися невеличкі гірки піску. Тіло, кров, зброя та вбрання перетворилися на дрібний пил.

— Духи останніх із к’к’на. Я зустріла їх, коли вони блукали пустелею, одержимі ненавистю до такого ступеню, що вже не бачили перед собою дороги до Дому Сну. Я уклала із ними договір. Наказала зіграти виставу в обмін на шанс убити одного з іссарам. Якби ти не був скорпіоном, уже був би мертвий.

Махнула рукою, і раптом ноги відмовилися йому служити, він відчув кожну рану й кожен перелам. Мечі випали з його пальців, унизу спини завили тупим болем нирки. Дівчина нахилилася і промуркотіла:

— У пустелях усього світу розповідають казку про те, що скорпіон, якого оточили вогнем, втикає отруйний шип собі в потилицю, щоб скоротити муки. Це найбільша брехня про цю тваринку. Жоден із них так не робить, бо це означало б, що він програв. А скорпіони не вміють програвати. Вони не мають здібності здаватися. І ти також. Це тому ти вбив Ісанель. Це тому тобі навіть на думку не спало дозволити її батьку заколоти тебе. Цим ти визнав би свій програш, а цього ти не вмієш. Ти танцюватимеш Павучий Танець, аж поки в твого майстра не почнуть кривавити пальці від вибивання ритму на барабані — або поки ти не помреш від втоми. Ти переріжеш горлянку воїну, який удвічі старший за тебе, скалічиш та принизиш будь-якого супротивника і завжди, — тут вона широко усміхнулася, — завжди через це тебе чекатиме людський подив. Бо люди також уміють розпізнавати скорпіонів, хоч і не знають, наскільки ті небезпечні — і наче пустельний тушканчик, приводять їх додому й бажають заприятелювати. Але ти будеш лише мій. Битимешся для мене. І — авжеж, тобі зовсім немає потреби погоджуватися. Можеш залишитися тут і померти.

Вона засунула жмутик волосся до рота й почала його задумливо смоктати.

— Слово, лише одне слово, просто кивни головою — і я зачерпну Силу й вилікую тебе. А тоді почнеш мені служити, битимешся за мене та вбиватимеш. Просто блимни…

Він дивився на неї без тремтіння, впритул. Перед його очима знову залітали чорні плямки. Він помирав.

— Ох, розумію, — прошепотіла вона. — Це ж теж — здатися. Так? Така умова — це визнання поразки. То давай інакше. Ти — іссар, іссарам, як ви самі себе звете. Ти наймаєш свої мечі. Тож найми їх мені. Будь моїм охоронцем. Спочатку — на рік. Платнею буде твоє життя, лікування від ран і те, що я заберу тебе звідси. Що ти на це? Я непогана пані. Чи це нормальні умови для нашого рішення?

Він відчував, що починає пітніти. Втратив забагато води, його тіло капітулювало. Він конав.

Він не хотів помирати. Але він не мав мечів, які міг би запропонувати на службу.

— Не… маю… мечів…

— А ті, якими ти бився, це що? Палиці?

Вона підняла один з ифірів. Його руків’я виглядало так само, як і у зброї, яку він залишив у рідній афрааґрі. Лише клинок був іншим. Від гарди до кінчика вістря вони виглядали так, наче їх зробили з чорного вулканічного скла.

— Дивні речі можна зробити з піску, якщо є потреба. То якою буде твоя відповідь?

Він уже не мав душі. То чим він ризикує, йдучи на службу до цієї… істоти?

Він блимнув.

— Я знала, що ти даси себе переконати, — вона нахилилася так, що вони майже зіткнулися лобами. — Я бачила, як ти б’єшся. Ти дуже, дуже мало вмієш. Мусиш іще багато чому навчитися, бо гелъ’заав — це лише гончак, а навіть він може тебе вбити. Але ми почекаємо на нього, бо в мене є борг, а я завжди сплачую борги. Ми підемо далеко і швидко, а потім подивимося, скільки ти насправді вмієш, скорпіоне. Завтра, післязавтра й пізніше. Готуйся до дійсно цікавих часів, хлопче.

Несподівано вона припала до його уст гарячим різким поцілунком, і в тому поцілунку була Сила, бо перш ніж він втратив притомність, відчув, як у вибухах болю в нього зрощуються тріснуті ребра, як вода виходить із легень, кров повертається до вен. Він відплив у темряву, перш ніж встиг викричати із себе біль.

УБИЙ МОЇ СПОГАДИ=

Замок домінував над широкою рівниною, присівши на узгір’ї, немов почварна жаба на камені. «Почварний — добре слово», — подумалося вершнику. Почварний, бридкий і паскудний. Здавалося, в нього щось не так із пропорціями: надто низькі мури, надто широкі вежі, абсурдно далеко висунутий барбакан. Так ніби його складали з частин, украдених з інших фортець. Усе разом було кольору поруділої цегли, вкритої лишаями патьоків та нездорових плям. Мерзота. Ідея побудувати щось таке посеред багнистої, майже завжди затягнутої імлою долини здавалася позбавленою сенсу, дурнуватою. Треба було зануритися у книги, щоб дізнатися, що коли після однієї з війн зовнішні мури впали, їх відбудували приблизно на десяток ярдів далі, там, де узгір’я спиралося на кам’яну основу, тому барбакан, що якимось дивом уцілів, стирчав відразу за лінією мурів, мов палець, що вказував шлях на південь. І треба було знати історію, щоб розуміти той факт, що за кількасот років до того долина була родючим, квітучим місцем, яке приносило молодій Імперії прибуток у десять тисяч імперських оргів щорічно, а замок стояв на сторожі торговельних шляхів, які давали в п’ять разів більше грошей. Чоловік про це знав і це знання аж ніяк не додавало йому наснаги. Означало, що світ змінився на гірше.

І продовжує змінюватися дедалі швидше.

Він натягнув повіддя, відволікаючи коня від скубання бадилля, що росло вздовж греблі. Кінь повернув голову і глянув на нього з явною претензією.

— Якщо знову нажерешся абичого, у тебе всю ніч болітиме живіт. За чверть години будемо в замку.

Кінь форкнув, а чоловік усміхнувся собі під носом, щільніше закутуючись у плащ. Під час довгих, самотніх мандрів найдальшими кутками Імперії та поза нею, він набув звичку говорити з коником, але тільки останнім часом із деякою веселістю зауважив, що, схоже, починає очікувати від коня якогось діалогу, тлумачачи його ржання, форкання та пердіж як внесок у розмову. А це означало,