Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— То навіщо й далі пнутися?

— Тому що або так, або здатися й померти.

— Може, воно й на краще?

Усе завжди впиралося саме в це запитання. От чому мостонавідникам було байдуже, допомагає він пораненим чи ні.

— Смерть не буває бажаним вибором, — заперечив Каладін, дивлячись Тефту у вічі. — Облиш, це зараз легко верзти дурниці. Але коли станеш на краю та заглянеш у ту чорну, бездонну прірву — ох, як швидко передумаєш. Як-от Гоббер. Як я, — він помовчав, помітивши щось в очах немолодого мостонавідника. — Гадаю, ти й сам її бачив.

— Угу, — тихо проговорив Тефт. — Було діло.

— То як, ти з нами? — запитав Скеля, опускаючись навпочіпки.

«З нами?» — подумав Каладін, ледь помітно всміхаючись.

Тефт кілька разів зміряв поглядом обох співбесідників.

— І моя пайка залишиться при мені?

— Так, — пообіцяв Каладін.

Тефт стенув плечима:

— Що ж, тоді домовились. Навряд чи це буде гірше, ніж сидіти тут і гратися зі смертю, хто перший кліпне.

Каладін простягнув йому руку. Тефт зам’явся, але потиснув її.

Простягнув своє лаписько й рогоїд:

— Я — Скеля.

Той глянув на нього і, випустивши одну долоню, одразу взявся за іншу.

— А мене звати Тефт.

«Прародителю бур, — подумав Каладін, — я ж забув, що більшість із них навіть не завдає собі клопоту запам’ятовувати імена один одного».

— А що це за ім’я таке — Скеля? — запитав Тефт, випускаючи рогоїдову руку.

— Дурне, — відказав той з незворушним виразом обличчя, — але в ньому хоча б є смисл. А твоє ім’я щось означає?

— Гадаю, ні, — промовив Тефт, потираючи заросле підборіддя.

— Скеля — не справжнє моє ім’я, — зізнався рогоїд. — Та його хоча б можуть вимовити низовинці.

— А як же тебе насправді звати? — запитав Тефт.

— У тебе не вийде звертатися так до мене.

Той звів брову.

— Нумугукумакіакі’аіалунамор, — назвався рогоїд.

Тефт помовчав, а тоді всміхнувся.

— Що ж, гадаю, у такому разі «Скеля» цілком підійде.

Той засміявся та сів поруч:

— У нашого командира є план. Сміливий і неперевершений. Він якось пов’язаний із тим, що ми півдня тягатимемо каміння, смажачись на сонці.

Каладін усміхнувся, нахиляючись уперед:

— Нам треба назбирати одного хитрого зілля, що росте невеличкими кущиками за межами табору і схоже на очеретини…

22

Очі, руки чи сфери?

Якщо ти пустив позавіч це нещастя, мушу тебе звідомити, що Аона та Скаї мертві, а те, чим вони володіли, Розщеплене. Очевидно, щоб унеможливити появу конкурента, здатного кинути виклик Райзу.

Через два дні після випадку, що стався у великобурю, Далінар із синами простували через кам’янисту місцевість у напрямку водойми, де король улаштовував бенкет.

Буревартівники великого князя пророкували ще два тижні весни, після яких мало повернутися літо. Залишалося лише сподіватись, що натомість не прийде зима.

— Я розмовляв зі ще трьома лимарями, — тихо сказав Адолін. — Їхні думки розійшлися. Скидається на те, що ще до того, як попругу попсували — якщо її і справді попсували, — вона вже була сильно потертою, і це дуже заплутує справу. Загалом вони дійшли згоди, що поріз мав місце, але не обов’язково навмисний — ножем. Причиною могло стати звичайне зношування.

Далінар кивнув:

— Оце й усі факти, які хоча б натякають, що в тій історії з попругою щось може бути нечисто.

— Тож ми мусимо визнати, що все це просто наслідок королівської параної.

— Я поговорю з Елгокаром, — вирішив Далінар. — Поставлю його до відома, що розслідування вперлося в стіну, і з’ясую, чи не бажає він, щоби ми зайшли з якогось іншого боку.

— Гаразд, — здавалось, Адолін завагався, про щось розмірковуючи. — Батьку, а ти не хочеш поговорити про те, що сталося під час бурі?

— Нічого такого, чого б не траплялося раніше.

— Але…

— Насолоджуйся вечором, Адоліне, — рішуче урвав його Далінар. — Я в нормі. Може, воно й на краще, що люди стали свідками того. Коли ми робили з цього таємницю, вона лише породжувала чутки, до того ж часто гірші за правду.

Зітхнувши, Адолін усе ж кивнув.

Королівські бенкети завжди влаштовувалися на свіжому повітрі, біля підніжжя пагорба, на якому стояв палац Елгокара. Якщо буревартівники попереджали про близькість стихії — або псувалася суто земна погода, — гульбу скасовували. Далінарові подобалося, що все відбувалося надворі. Навіть оздоблені Душезакляті будівлі надто вже нагадували печери.

Пересохлу бенкетну водойму знову наповнили, перетворивши її на неглибоке штучне озеро. З води визирали округлі помости для гостей, немов невеличкі кам’янисті острівці. Такий вигадливий мініатюрний ландшафт був створений королівськими Душезаклиначами, які відвели воду зі струмка неподалік. «Нагадує Села Талес, — подумав Далінар, перетинаючи перший міст. Замолоду він побував на цій західній околиці Рошару. — І Чистозеро».

П’ять острівців з’єднували між собою містки, перила яких, орнаментовані завитками, були настільки тонкої роботи, що після кожного бенкету їх акуратно демонтували, побоюючись пошкодження великобурями. Цього вечора повільна течія водойми несла за собою квіти. Час від часу мимо пропливав крихітний човник — усього в п’ядь завширшки, — навантажений зарядженим самоцвітом.

Далінар, Ренарін та Адолін піднялися на перший поміст для гостей.

— По чаші синього, — попередив синів Далінар, — а потому — лише помаранчеве.

Адолін гучно зітхнув:

— Та чому ми не можемо хоч раз…

— Доки ти належиш до мого Дому, Адоліне, ти дотримуватимешся Кодексу. Моя воля непорушна.

— Гаразд, — відказав той. — Ходім, Ренаріне.

І двійко юнаків відокремилися від батька, щоб залишитися на першому помості, де збиралася світлоока молодь.

Далінар перейшов по містку на інший острівець. Цей, середній, поміст призначався для світлооких невисоких рангів. Зліва та справа від нього розміщувались роздільні гостьові платформи — одесную для чоловіків, ошую — для жінок. Однак на трьох центральних острівцях статі змішалися.

Довкола великого князя дворяни, яких вшанували запрошенням, уповні насолоджувалися королівською гостинністю. Душезаклята їжа неминуче була прісною та несмачною, але на розкішних монарших бенкетах завжди подавали привізні приправи й екзотичні види