Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Пройшов темноокий служник у тонкій червоній мантії, несучи тацю з помаранчевими крабовими ніжками. Далінар попростував через острівець, оминаючи компанії гульвіс. Більшість пили фіолетове вино — найбільш п’янке та багате на смак і запах з-поміж усіх різнокольорових напоїв. Практично на жодному не було мундира. Лише дехто вбрався в кургузі, обтислі жакети, проте інші відкинули всі умовності, нарядившись натомість у просторі шовкові сорочки з рюшами на манжетах і такого ж стилю пантофлі. Багата тканина поблискувала в світлі ламп.

Ці модники кидали на Далінара оцінювальні погляди, неначе подумки зважували його. Він пам’ятав часи, коли на таких бенкетах довкола нього аж кишіло друзями, знайомими — що там казати, навіть лизоблюдами. Тепер до нього не підходив ніхто, хоча перед ним усі розступалися. Елгокар міг вважати, що його дядько вже не той, однак сама лишень його репутація вмить утихомирювала більшість маломаєтних світлооких.

Незабаром він дістався містка, що вів на останній із острівців — королівський. Його оточували оснащені самоцвітами ліхтарі, з яких лилося синє Буресвітло, а по центру помосту стояла жаровня. У її утробі жевріли темно-червоні вуглини, випромінюючи тепло. Елгокар головував за столом якраз позад огнища, ділячи трапезу з кількома великими князями. Столи вздовж краю платформи займали менш сановиті запрошені, причому чоловіки й жінки сиділи окремо.

Із самого краю мосту, що вів на острівець, на високому табуреті сидів Дотепник. Він-то якраз і був убраний, як належить світлоокому, — у чорний мундир із цупкої тканини, підперезаний срібним мечем. У відповідь на таку насмішку Далінар лише похитав головою.

Дотепник сипав обрáзами в адресу кожного, чия нога ступала на острівець.

— Ваша Світлосте Маракаль! Ну й жахіття ця ваша зачіска — ви хоробра жінка, якщо зважилися показати її всьому світу. Ясновельможний Маракалю, шкода, що ви заздалегідь не повідомили нас про свій прихід — я би відмовився від вечері: просто ненавиджу, коли мене нудить після ситної трапези. Ясновельможний Каділаре, як же я радий вас бачити! Ваше обличчя нагадує мені про декого, дорогого моєму серцю.

— Справді? — запитав укритий старечими зморшками Каділар, уповільнюючи крок.

— Так, — відповів Дотепник, махаючи йому, щоби той не затримувався, — мого коня. А, ясновельможний Нетебе, ну й запашок від вас сьогодні — ви що, полювали на мокрого білошипника, чи то він просто на вас начхав? Вельмишановна Аламі! Ні-ні, благаю, мовчіть — так мені значно легше плекати ілюзії щодо ваших розумових здібностей. І ясновельможний Далінар, — Дотепник кивнув великому князю, коли той проходив повз нього. — А, ось мій любий ясновельможний Таселін. Усе ще проводите свій експеримент зі встановлення максимального порога людської дурості? Успіхів вам на цій ниві! Раджу метод інтроспекції.

Далінар затримався біля табурета Дотепника, а Таселін перевальцем продріботів мимо, роздратовано фиркнувши.

— Дотепнику, — промовив великий князь, — це вже занадто. Прямо скажемо, через лад.

— І чого ж це в мене аж так занадто, що воно мені на який ляд? — поцікавився Дотепник, і його погляд заблищав. — Очей, рук чи сфер? Я би позичив вам одне очко, але оскільки — як заведено — очко в людини лиш одне, то, віддавши його вам, я захлинусь нечистотами власних дотепів. Я б і руку одну позичив, але боюся, що мої скромні ручки аж надто часто копирсалися в лайні, тож такому, як ви, не підійдуть. А якщо я віддам вам одну зі сфер, то який же зиск матиму з іншої? Бачите, я дуже прив’язаний до обох своїх сфер, — він засумнівався. — Хоча де там, ви ж не бачите. Хочете поглянути? — він підвівся з табурета й потягнувся рукою до ширінки.

— Дотепнику! — сухо присадив його Далінар.

Той засміявся та поплескав князя по руці.

— Ґречно перепрошую. Цей набрід спонукає мене лише на низькопробні жарти. Напевно, уся річ у тому лайні, про яке я щойно говорив. Адже я з усіх сил намагаюся, щоби мій продиктований огидою гумор звучав піднесено, але з такими, як вони, це нелегко.

— Стережися, Дотепнику, — сказав Далінар. — Людці на кшталт цих не терпітимуть тебе вічно. Мені б не хотілося, щоб ти знайшов свою смерть від їхніх ножів, бо ти, як я бачу, достойний чоловік.

— Так, — відказав той, окинувши поглядом платформу. — Вона виявилася смачною, коли потрапила мені на язик. Але боюся, Далінаре, ви не того попереджаєте. Краще кілька разів повторіть свої побоювання дзеркалу, коли повернетеся додому. Бо ходять чутки…

— Чутки?

— Так. Жахливі поголоси. Валом валують.

— Навіть «валують»? Собака гавкає, а вітер носить?

— Слухайте, про вас подейкують…

— Про мене завжди подейкують.

— Е, ні, тут дещо гірше, — промовив Дотепник, дивлячись йому у вічі. — Ви справді говорили про відмову від Пакту помсти?

Далінар глибоко вдихнув:

— На чотири ока — лише з королем.

— Що ж, значить, він розповів про це іншим. Уся ця негідь — боягуз на боягузі, тож не випадає сумніватися, що вони мають себе за неабияких фахівців у відповідній царині, оскільки останнім часом вочевидь не шкодували для вас цього титулу.

— Прародителю бур!

— Ні, я всього лише Дотепник. Але добре розумію, як легко нас переплутати.

— Тому, що кидаєш слова на вітер, а чи тому, що теж можеш наробити глуму? — огризнувся Далінар.

Широке обличчя Дотепника розпливлося в усмішці.

— Он як, Далінаре? Я вражений! Може, варто зробити вас Дотепником, а я натомість міг би стати великим князем, — він змовк. — Хоча ні, мені таке не підходить. Я би сказився вже на другій секунді вислуховування їхньої маячні, а тоді, напевне, усіх повбивав би. Може, призначив би на їхні посади крєм’ячків. Королівство, поза сумнівом, лише виграло би від цього.

Далінар розвернувся, збираючись іти:

— Дякую за попередження.

Великий князь попростував геть, а Дотепник знову вмостився на табурет:

— Нема за що. А, ясновельможний Габатаб! Як глибокодумно й турботливо з вашого боку вдягнути червону сорочку, так сильно обпікшись на сонці! Якщо ви й далі будете аж настільки полегшувати мені роботу, боюся, мій гострий розум стане таким само тупим, як у ясновельможного Тумула! О, ясновельможний Тумул! Я зовсім не очікував побачити вас тут! І в жодному разі не збирався ображати вашу тупість. Поклавши руку на