Читати книгу - "Спокута сатани"

Покірно й скорботно я міркував… Мені судилося страшне, досі незнане випробування; я пізнав жахливу реальність духовного світу в нас і навколо нас − і тепер мене було вкинено в море, як непотрібну річ. Я відчував, що короткий час, залишений мені для життя, був насправді «останнім іспитом».

…Запитання, здавалося, гриміло в моїх вухах… Здригаючись, я позирав праворуч, ліворуч і всюди бачив згромаджений натовп істот із блідими, задуманими, здивованими, загрозливими й благальними обличчями; вони юрмились навколо мене; очі їхні блищали, а вуста беззвучно ворушились. І поки вони дивились на мене, я раптом побачив привид… самого себе.

То було жалюгідне хистке створіння, темне у своєму невігластві, з обмеженими здібностями й розумом, одначе сповнене дивного себелюбства та ще дивнішої зарозумілості. Кожна подробиця мого життя несподівано постала переді мною, немов у магічному дзеркалі, і я читав власну хроніку жалюгідної інтелектуальної пихи, вульгарного честолюбства та ще вульгарнішого марнославства; я з почуттям сорому пізнав свої низькі пороки, свою зухвалість і блюзнірство; і, охоплений раптовою палкою відразою до власного негідного існування та ницьої вдачі, я віднайшов і голос, і слова.

− Тільки Бог! − із запалом вигукнув я. − Краще знищення від Його руки, ніж життя без Нього! Тільки Бог! Я обрав!

Ці слова пристрасно звучали у моїх власних вухах. Темні палахкотливі крила вихром здійнялись навколо мене, переливаючись тисячами мінливих кольорів… І на обличчя мого похмурого ворога впало небесне світло, неначе усмішка світанку. Із побожним страхом я подивився вгору − і побачив нове, ще чудесніше сяйво: осяйна постать вимальовувалась у небі в такій красі, у такому яскравому блиску, що здавалося, ніби саме сонце знеслось у подобі янгола з веселковими крилами. І з осяяного неба продзвенів сріблястий голос:

− Здіймися, Люцифере, Сину Ранка! Одна душа зреклася тебе − одну годину радості даровано тобі! Здіймися!..

− Якби я тільки смів після життя, сповненого заперечення й богохульства, повернутися до Христа! − сказав я.

…Глибокий чарівний світ помалу змусив мене забути про своє неспокійне сумління, свою стражденну душу, своє зранене серце, свій утомлений мозок. Дивлячись на яскраві небеса й сонячне сяйво, я посміхнувся; і, цілком віддавши себе та свої страхи Божественній Волі, я знову прошепотів слова, які врятували мене в розпалі містичної агонії: «Тільки Бог! Що б Він не дав − у житті, у смерті чи після смерті, − те є найкраще!» Заплющивши очі, я віддав своє життя на ласку тихих хвиль і, відчуваючи тепле проміння сонця на чолі, заснув.

Я прокинувся знову зі здриганням і криком; веселі грубі голоси звучали в моїх вухах; сильні руки розв'язували мотузи, якими мене було спутано… Я перебував на палубі великого пароплава, оточений групою людей; світло призахідного сонця вогнем заливало море. Питання посипались на мене; та я не міг відповідати, бо язик мій був сухий і вкритий пухирями. Коли міцні руки допомогли мені звестися на ноги, я не міг стояти − такий був виснажений. З утомою та невиразним страхом я озирався навколо себе: чи не був цей великий корабель із великими димарями та полірованими машинами ще одним диявольським судном? Надто слабкий, щоб здобутись на слова, я намагався поставити німе страшне запитання…

Кремезний чоловік грубуватої зовнішності вийшов уперед; його гострі очі дивилися на мене зі співчуттям.

− Це англійський корабель, − сказав він. − Ми пливемо до Саутгемптона. Наш керманич побачив вас, коли ви пропливали перед носом корабля; ми зупинились і вислали рятувальний човен. Де ви зазнали аварії? Чи нікого більше з екіпажу немає на воді?

Я дивився на нього, але досі не міг говорити. Найхимерніші думки юрмилися в моїй свідомості, змушуючи мене безумно плакати й сміятися. Англія! Це слово прозвучало для мене, як музика. Англія! Маленька місцинка в маленькому світі, яку шанують і люблять усі, − крім тих, хто заздрить її гідності!..

Я зробив невиразний жест − чи то радості, чи то здивування; зрештою, навіть якби я міг говорити, я не міг розповісти людям, які мене оточували, нічого, у що б вони повірили, щоб зрозуміли… І я знову впав непритомний.

Вони були такі добрі до мене, всі ці англійські матроси! Капітан поступився мені своєю каютою; корабельний лікар доглядав мене з ретельністю, до якої його спонукала цікавість і бажання довідатись, хто я і якого саме лиха зазнав. Але я залишався німим і лежав, виснажений і слабкий, у ліжку, вдячний за догляд, що його надавали мені, так само, як і за тимчасове знесилення, яке позбавляло мене мови. Я був урятований, мені було дано другий шанс на життя, і я знав, чому. Тепер я був охоплений палким прагненням надолужити згаяне і робити добро там, де я досі нічого не зробив!

Настав нарешті день, коли я, достатньо зміцнілий, міг сидіти на палубі й жадібними очима виглядати берегову лінію Англії. Мені здавалося, що я прожив вік відтоді, як полишив її.

Я був предметом зацікавлення та уваги з боку всіх пасажирів, оскільки досі не порушив мовчанки… Погода стояла тиха і ясна; сонце яскраво світило, і перлинна обвідка шекспірівського «щасливого острова» сяяла вдалині, немов убір із коштовного каміння. Капітан підійшов, глянув на мене, підбадьорливо хитнув головою та після хвилинного вагання промовив:

− Радий бачити вас на палубі. Одужуєте, чи не так? Млявою усмішкою я підтвердив це.

− Може, − говорив далі він, − оскільки ми вже близько від вітчизни, ви повідомите мені ваше ім'я? Не так часто ми підбираємо живих людей посередині Атлантичного океану.

Посередині Атлантичного океану! Я не смів думати, яка сила кинула мене туди…

− Моє ім'я? − пробурмотів я, раптом віднайшовши дар мови. − Джеффрі Темпест − моє ім'я.

Очі капітана широко розкрились.

− Джеффрі Темпест!.. Боже мій!.. Той самий містер Темпест, колишній мільйонер?

Тепер настала моя черга дивуватися.

− Колишній? − перепитав я. − Що ви хочете цим сказати?

− Хіба ви нічого не чули? − спитав він збуджено.

− Чи я чув? Я нічого не чув відтоді, як кілька місяців тому разом із другом покинув Англію на