Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

– Бароне! Що ви накоїли?! – З якимось дитячим розпачем крикнув Леон в обличчя своєму вчителю.

Після чого, здавалось, запала тиша. На декілька секунд. А потім Леон побачив дещо страшніше за вулкан, що вибухає. Бо над затягнутими в дим, почорнілими деревами, на фоні демонічних спалахів лісних пожеж, з хмари сірого попелу, за якою чаївся лютий вулкан, простяглася крива, кігтиста долоня, розміром з будинок. Простяглася в бік замку Хейзел. Чорна, луската шкіра була оповита чимось на кшталт вен. Якби вени могли пульсувати і були кольору вуглів розжареного полум’я. Не доброго, похідного вогнища, що гріє та кормить. А тьмяного, пекельного вогню, котрим загарбники палять будинки селян. Вогню, що несе смерть усьому живому, лісовою пожежею змітаючи усе на своєму шляху. Чи роковому жерлу, котре може стати для вас чудовим завершенням надто довгого квесту, якщо ви любите ювелірні прикраси та гуляти.

– Віконте, будьте такі ласкаві. Я не хотів би щоб хмара цього пилу й попелу дійшла до замку. Попіл, звісно, то файне добриво, але не тоді, коли він насичений злобою вулканічного змія. За пожежі можете не перейматися. Там вже все добре.

І дійсно, дим і попіл з центру Червоної Гори продовжував заповнювати долину, але, наскільки міг бачити майстер Блискавки, пожежі на теренах Червоного Лісу кудись зникли.

– Це ж які такі експерименти варті того, щоб…

Віконт заткнувся неочікувано навіть для себе. Подивився на свого вчителя. На гігантський кристал, що все ще поглинав енергію геоманта жахливими порціями. На гігантську, крокодилоподібну почвару, що тяжко вилазила з глибин вулкану, не забуваючи ревти до всерачки страшенним голосом. І глибоко перейнявся моментом.

– Ви дійсно наглухо пришелепкуватий чарівник, вчителю. – Тихо й повільно промовив Леон Д’Альбон, волосся якого вже взяло стійку. – Але, здається, вашим родичем бути вельми вигідно… Я все зроблю.

Після чого, не озираючись, Вищий Магістр Блискавки чкурнув до неба, яке люб’язно почало кондубаситися, фарбуючи легенькі вечірні хмарки у  справжнє чорне грозове страховисько. Ще через десять секунд почався страшенний вітер, що дув у бік Червоної Гори, а не від неї. А десь із п’ятисекундною затримкою після того – почався ливень. Тож усю ту страшну купу попелу не тільки гнало назад до вулкану, а ще й мочило дощем, що, звісно, змушувало  пил та попіл падати донизу, осідаючи на навколицях. Тож і до цього не надто гожий вулканічний змій став видаватися ще паскуднішим. І ще злішим.

***

       Коли Леон, зробивши усі необхіні маніпуляції, повернувся до замку, він застав наступну картину. Грегора Грейткіллс застиглим поглядом дивився кудись в бік вулкану, наче він був зараз не тільки у замку Хейзел, а ще й там. Потім Леон відчув, як жахливий об’єм енергії направився кудись у бік Червоної Гори, а обличчя барона тутешніх місць як наче миттєво добряче втратило у вазі, оснастившись аристократичними, гострими вилицями, яких в нього ніколи не було. І зовсім не аристократичними темними колами під очима. Після чого геомант розтулив  губи, які колись встигли тріснути, і сказав два слова:

       – Хісс, давай.

       Нещасний Червоний Ліс трухнуло втретє за цей неспокійний вечір. І вулканічний  змій на мить затримався зі своїм ритуалом пробудження. За що одразу ж і отримав. Ви коли-небудь бачили, як середніх розмірів (метрів п’ятдесят заввишки) вулканічний змій отримує по потилиці від величезного дерев’яного діда?

Дерев’яний титан немовби вилазив з-під вулканічної породи, ревучі потурбованою землею та супроводжуючи кожен свій рух, замість артриту, тріскотом вікових стовбурів, з яких  блискавично, на ходу звивалося його тіло. Але потужна  рука з довжелезним дрином у ній з’явилася однією  з перших. І саме з дрином  головний монстр Червоної  Гори вже встиг особливо тісно ознайомитися, тому зараз ображено ревів та однозначно намітив собі нового суперника, з яким мав розквитатися хай там що.  І в такт підвищенню тональності його реву, Червона Гора видавала все нові й нові викиди розпеченої речовини. Тим часом, дерев’яний велет виріс із землі вже майже повністю і став перед своїм магмовим ворогом у простій, наче селянській одежі, що була, немов ідеальний і супер-детальний пазл, складена з тисяч жовтих, цілованих осінню листочків. На голові в  нього був плаский, широкий капелюх кольору темного, кленового дерева. А на шиї його, наче дуже своєрідний ланцюг, влаштувався скромненький десятиметровий Хісс (коли тільки зменшитися встиг…), з пащеки якого вниз на  землю  безупинно прямував потужний струмінь якоїсь зелено-золотої рідини, яка, вочевидь, суттєво прискорювала формування дерев’яного велетня. І навіть сюди, до  замку Хейзел, де і знаходився Леон разом зі  своїм вчителем, доносився неймовірно потужний флер сили  Життя.

       – Вулпотова срака… Що це таке?.. – Ця фраза була усім, на що спромігся Леон Д’Альбон, вичерпавши себе у сфері подиву за сьогоднішній день.

       – У розрахункових журналах він значиться, як Номер Другий. Але для себе я його зву Дід Євтух.

       – Дід… Хто?!

       – Євтух. Так звали в моєму селі пастуха, що ганяв кожного ранку повз  мою хату стадо овець на пасовище. Гарний дід був, відповідальний. Але вдача в нього була важка. І рука важка. І ціпок. – Задумливо сказав Архімаг, мимоволі потягшись до власної потилиці, яка наче вирішила нагадати деякі моменти з дитинства чарівника  у всій красі. – Але ж дуже дбайливо  ставився до худоби та своїх обов’язків.  Одного разу  навіть тим ціпком двох волків забив на смерть,  коли ті намагалися ягня поцупити. Вірний своїй справі і тим, хто від нього залежить. Мабуть,  теж міг би бути адептом Життя. Якби був чарівником…