Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

Через кілька днів Стрейндж і сер Волтер Поул грали в більярд у кав’ярні Бедфорда, в районі Ковент-Ґарден. Гра зайшла в глухий кут, і сер Волтер, як завжди, почав звинувачувати Стрейнджа, буцімто той пересуває більярдні кулі по столу за допомогою магії.

Стрейндж заявив, що нічого подібного не робив.

— Я бачив, як ви торкнулися носа, — скаржився сер Волтер.

— Боже правий! — вигукнув Стрейндж. — Хіба ж людина не може чхнути? Я застудився.

Двоє друзів сера Волтера і Стрейнджа, підполковник Кегун Ґрант і полковник Меннінґем, які спостерігали за партією, зауважили, що коли ці двоє хочуть посваритися, то невже їм неодмінно треба займати більярдний стіл? Кегун Ґрант і полковник Меннінґем натякнули, що в товаристві є й інші люди — зацікавлені власне у більярді, — які мають охоту зіграти. Це зауваження призвело до ще гарячішої суперечки. На лихо, саме в цей час двоє джентльменів із провінції зазирнули до кімнати й поцікавилися, коли стіл звільниться для гри, адже не знали, що вечорами у четвер більярдна зала Бедфорда цілковито належала серу Волтеру Поулу, Джонатану Стрейнджу та їхнім близьким друзям.

— Слово честі, — відказав Кегун Ґрант. — Гадки не маю. Але, підозрюю, ще дуже нескоро.

Перший із прибулих джентльменів був кремезним, міцним на вигляд чоловіком у коричневому сурдуті з цупкої тканини і черевиках, що більше пасували провінційному ринку, аніж фешенебельним інтер’єрам Бедфорда. А другий, невисокий і кульгавий, мав на обличчі вираз непроминущого здивування.

— Але, сер, — зауважив перший чоловік, звертаючись до Стрейнджа щонайрозсудливішим тоном. — Ви ж розмовляєте, а не граєте. Ми з містером Тентоні прибули з Ноттінґемширу. Замовили вечерю. Але нас попросили зачекати годинку, доки вона приготується. Дозвольте нам пограти, доки ви балакаєте, а потім ми будемо тільки раді знову повернути вам стіл.

Він говорив із бездоганною чемністю, але це лише роздратувало Стрейнджа та його приятелів. Все в незнайомцеві вказувало, що він фермер або торговець, а тому лондонським добродіям геть не сподобалося, що чужинець наважився ними попихати.

— Якщо ви уважно поглянете на стіл, — відказав Стрейндж, — то побачите, що ми тільки почали. А просити джентльменів перервати партію до її закінчення — це нечувана справа у Бедфорда, сер.

— О, то ви ще не завершили? — привітно відповів джентльмен із Ноттінґемширу. — Тоді я щиро перепрошую. Але чи не могли б ви принаймні сказати, якою, на вашу думку, буде ця партія: короткою чи довгою?

— Ми вже вам відповіли, — повторив Ґрант. — Не знаємо.

Він кинув на Стрейнджа погляд, в якому ясно читалося: «Що за безнадійний бовдур!»

Саме тоді джентльмен із Ноттінґемширу запідозрив, що Стрейнджеве товариство не просто відмовляє йому, а ще й навмисно грубіянить. Він насупився і, кивнувши на свого невисокого й кульгавого супутника, мовив:

— Це перший візит містера Тентоні до Лондона, і навряд чи він захоче приїжджати знову. Я дуже хотів показати йому кав’ярню Бедфорда, але не чекав, що стріну тут таку нечемність.

— Що ж, коли вам тут не подобається, — розгнівано відказав Стрейндж, — можу хіба порадити вертатися додому, до свого… як ви так казали? Бозна-де-ширу?

Кегун Ґрант вельми холодно поглянув на джентльменів із Ноттінґемширу й зауважив, неначе ні до кого не звертаючись:

— Не дивно, що наше сільське господарство таке занедбане. Фермери нині тільки те й роблять, що вештаються бозна-де. До якого гульбища в королівстві не зайди, всюди натрапиш на фермера. Їх не цікавить нічого, крім розваг. Невже в Ноттінґемширі не треба сіяти пшеницю? Не треба годувати свиней?

— Ми з містером Тентоні не фермери, сер! — обурено вигукнув джентльмен із Ноттінґемширу. — Ми броварі. Міцний портер Ґеткоума і Тентоні — наше найвідоміше пиво, шановане у трьох графствах!

— Щиро вдячні, але в Лондоні вистачає і пива, і броварів, — зауважив полковник Меннінґем. — Прошу, не варто турбуватися заради нас.

— Але ми тут не для того, щоб продавати пиво! У нашого візиту значно шляхетніша мета! Ми з містером Тентоні — палкі шанувальники магії і вважаємо, що цікавитися нею — обов’язок кожного англійського патріота. Лондон — не лише столиця Великої Британії, а й осередок нашої магічної науки. Багато років найзаповітнішою мрією містера Тентоні було вивчати магію, але видатне мистецтво так занепало, що він впав у відчай. Друзі намагалися підбадьорити його. Ми казали, що коли здається, що гірше вже бути не може, тут справи й починають іти на добре. І ми мали рацію, адже майже негайно постали двоє найвеличніших магів, яких тільки знала Англія. Певна річ, я маю на увазі містера Норрелла і містера Стрейнджа! Вони створили такі дива, що всі англійці знову запишалися рідною країною, а до містера Тентоні повернулася надія одного дня приєднатися до числа магів.

— Справді? Що ж, тоді, гадаю, він засмутиться, — зауважив Стрейндж.

— Сер, ви й не уявляєте, як помиляєтеся! — переможно вигукнув джентльмен із Ноттінґемширу. — Містер Тентоні вивчає магічне мистецтво під орудою самого містера Стрейнджа!

На жаль, саме тієї миті м-р Стрейндж схилився над столом, балансуючи на одній нозі, щоб влучити по більярдній кулі. Почувши сказане, він так здивувався, що схибив, гупнув києм по столу й звалився додолу.

— Гадаю, тут якась помилка, — припустив Кегун Ґрант.

— Ні, сер. Жодної помилки, — запевнив джентльмен із Ноттінґемширу із обурливим спокоєм.

Підвіводячись, Стрейндж запитав:

— І який же він із себе, цей ваш містер Стрейндж?

— На жаль, — відказав приїжджий, — про це я не можу надати ніяких певних відомостей. Містер Тентоні ніколи не зустрічався з містером Стрейнджем. Настанови містер Тентоні отримує винятково в листуванні. Але ми плекаємо велику надію побачити містера Стрейнджа на вулиці. Завтра ми підемо на Сого-сквер, щоб подивитися на його будинок.

— Листування! — вигукнув Стрейндж.

— Смію припустити, що листовна освіта буде не дуже високої якості, — мовив сер Волтер.

— Аж ніяк! — вигукнув джентльмен із Ноттінґемширу. — Листи містера Стрейнджа сповнені мудрих порад і виняткових спостережень щодо стану англійської магії. Та ось, наприклад, нещодавно містер Тентоні написав містеру Стрейнджу з проханням підказати закляття, яке припинить дощ, — у нашій частині Ноттінґемширу дощі особливо рясні. Наступного ж дня містер Стрейндж відповів, що, хоча справді існують закляття, здатні рухати зливи й сонячне світло, наче фігури на шахівниці, він увізьметься накладати їх тільки за крайньої потреби, й порадив містерові Тентоні в цьому взоруватися на нього. Англійська магія, писав містер Стрейндж, виросла на англійському ґрунті і, в певному сенсі, живиться англійським дощем. Втручаючись в англійську погоду, ми неначе втручаємося у справи самої Англії, а втручаючись у справи Англії, ми ризикуємо