Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— А де ви її бачили?

— Та вдома у Голубовського! Він живе у флігелі маєтку полковника.

— Ви з ним товаришували? — цікавлюся.

— Так. Просто ми з ним тільки двоє освічених людей на селі. Ну, як не рахувати полковника та отця Іова. І він же був хрещений, тобто не жид, — виправдовується лікар.

— Так розумію, що хрестився він виключно для того, щоб працювати поза смугою осілості?

— Ну, в душу людині не заглянеш, але до церкви він ходив постійно і молився ревно.

— А жінка в нього була?

— Тут? Ні, нікого.

— А не тут?

— Він же у Чернеччині жив, — дивується лікар.

— Жив у Чернеччині, а їздити міг кудись. До тих самих Ромен.

— Ну, не знаю. Нічого ані про яку жінку від нього не чув, — каже лікар і помітно червоніє.

— Слухайте, ви ж розумієте, що це єдина можливість врятувати Голубовського. Щоб був свідок, що він ніч провів у Ромнах.

— Я не розумію, про що ви говорите! — ще більше червоніє Черняк.

— А я думаю, що розумієте. Якщо боїтеся нашкодити жінці, то просто напишіть їй, повідомте, що сталося. Нехай вона вирішує, як чинити. Тільки ж поясніть, що зараз від неї залежить, чи піде невинна людина до Сибіру, чи ні.

Дивлюся на нього, Черняк відвертається. Хвилюється. Він знає, кому писати. Ну, ось і добре.

— Так, тепер повернемося до хутора Пономаренків, де дитина загинула. По вовчих слідах піти не намагалися?

— Звісно, що намагалися. Сліди вели до лісу, там плутали, потім виходили на дорогу і там губилися.

— Щось занадто розумно для вовка.

— Може, і так, але, Іване Карповичу, ви ж, сподіваюся, не вірите в цю маячню про вовкулаків?

— Поки ні. А в хаті ніхто нічого вночі не чув?

— Зовсім Діти на печі залізли під ковдри, щоб угрітися, батьки спали за стіною. Ніхто нічого підозрілою не згадав.

— Дивна справа.

— Так, Іване Карповичу, дуже дивна А ще знаєте що?

— Що?

— До мене у лікарні працював Григорій Богданович Коцюба Зараз він старий та хворий, мешкає у племінниці в Бахмачі. Так от він щось розповідав... — Черняк робить дивну паузу, наче не знає, як сказати.

— Про що?

— Про загиблих дітей. Але я майже не слухав, думав, що зовсім здурів дід з горя. В нього тоді родина трагічно загинула Ото б його поспитати зараз.

— Так а що хоч казав?

— Що начебто траплялися йому випадки, коли маленькі діти ось так гинули.

— Без крові залишалися?

— Ну, щось таке. Я ж не запам’ятовував зовсім Може, мені до Бахмача з’їздити?

— Ні, не треба Краще до Ромен з’їздіть, провідайте Голубовського. Передайте, що я справою займаюся, не забув.

— Та ні, — крутить Черняк головою. — Оце як дізнаються, що я жида провідував. Знаєте ж, які в нас жидоненависники. Я он одного разу в академії пісню селянську заспівав; так одразу в мазепинці записали, ледь не в бунтівники. І замість міста якогось великого, куди я, як відмінник, мусив потрапити, запроторили ось сюди. У забите село, — зітхає лікар. — Та це за те, що мужицьку пісню співав, а як довідаються, що жида провідував, — зі світу зживуть. Та й у вас неприємності можуть бути, бо пан справник верещав, що покарає вас за те, що лізете куди не треба.

— Про невдоволення пана справника знаю, але я ж не червінець, щоб усім подобатися.

Ще побалакали ми трохи, і поїхав я до Зеленою яру, де була хата обхідника. Їхав навпростець, через болота Літом там би і пішки не пройшов, а взимку по льоду їхалося легко, хоча кілька раз плутав, аж нарешті виїхав на вузеньку дорогу, по якій і поїхав. Вже далеко по обіді приїхав до хати обхідника і здивувався, якою жалюгідною вона була Якась хатка на курячих лапах. І навколо неї не краще: паркан старенький та дірявий, похилився, наче верба над річкою, замість городу чагарники, колодязь без даху, того й гляди завалиться. Воно-то зима багато чого прикрити сніжком може, але тут така біда, що борони Боже. Сумно все це виглядало, дуже сумно. Я з саней зліз, припинати коней до воріт не став, бо ворота ледь стояли, ще заваляться. Прив’язав до берези поруч і зайшов у двір. Собаки тут не було, здається, як і іншої живності. Зовсім дивно. Дивився у запнуті вікна. Якби не димок із димаря, так і не сказав би, що живе тут хтось. Постукав у двері. Господарі не відчиняли. Довелося стукати довго, аж поки з халупки не почувся голос.

— Що треба? — за неприємним і дратливим голосом я одразу впізнав горбаня, якого бачив колись на ярмарку.

— Обхідник мені потрібен.

— Навіщо?

— Поговорити треба.

— Немає нам про що з тобою говорити!

— А я думаю, що є.

— Немає!

— Хочеш, щоб поліцію привів? — питаю голосно. Поліції мені казати немає чого, але ж тут думка проста. Живе людина на відлюдді, то, може, якісь темні справи і має. Чи ліс підпилює, чи з вагонів щось краде, може, дичину незаконно добуває. Щось таке. І спрацювало. Одразу обхідник двері відчинив. Господи, який же він страшний. З горбом отим своїм, носом довгим та більмастим оком Хай Бог милує, потвора.

— Що тобі треба? — питає злісно, аж наче гавкає.

— До хати не запросиш?

— Не запрошу!

— Чому такий неввічливий?

— Тому! — дивиться зі злістю і не боїться мене зовсім, хоч і каліка.

— Диви який ти. Ну, нехай. Справа в мене до тебе.

— Немає у нас справ!

— Заробити хочеш?

— Ні!

— А в тюрму сісти?

— Ти мені не погрожуй! — аж рикає він.

— А ти на мене не кричи. Може, жінок на ярмарку ти і налякаєш, а мене — ні, — кажу йому і посміхаюся. Він бачить, що не боюся я його. — Що скажеш про ліс, який за залізницею?

— Навіщо тобі? — вже не рикає, зрозумів, що не залякає.

— Купити хочу.

— Дурний, чи що? Тут же болота скрізь. Всі трухляві тут дерева, а як палити ними почнеш, то смердять.

— Може, так кажеш, бо не хочеш без лісу залишитися, де дерева