Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Цілий тиждень я наче на голках крутився, що не роблю, а про Поліну думаю, уві сні тільки її й бачив. Не життя, а пекло якесь, — скаржився Боротянський. — Потім не витримав я, поїхав до неї. Обхідника знову вдома не було, бозна-де він вештається. А ось Поліна вдома була. І дуже мені зраділа. Казала, що занудилася вже на самоті, тільки й бачила людей, що у вікно, коли потяг проїздив. Поговорив я з нею, а потім як щось сталося зі мною. Ну, от наче чари якісь чи що. Ви ж мене, Іване Карповичу, знаєте. Я людина спокійна і розважлива, а тут ото підхопив Поліну на руки й поніс до саней. Посадив і відвіз до себе.

— Та ви що? — дивуюся я. Це на Кавказі буває, що дівчат викрадають, але щоб у нас оце так!

— Кажу ж, наче зачарований був! Не знаю, що зі мною робилося. Привіз додому, і був у нас рай. Два дні. А потім брат її прибіг, той обхідник. Розлючений, аж гавкав спересердя. Забрав її, хоч вона плакала і їхати від мене не хотіла. Я було спробував захистити дівчину, а він мені револьвером пригрозив.

— Револьвером? — дивуюся, бо звідки у звичайного обхідника револьвер?

— Револьвером. Забрав її і сказав, що тільки я до Поліни знову поткнуся, то буде мені біда.

— Яка біда?

— Яка біда, не сказав, але дивився так недобре, що я йому повірив.

— То не лізьте туди, і все.

— Не можу. Бо з ранку до вечора про Поліну думаю, і вночі вона мені сниться. Не можу я без неї, Іване Карповичу!

— Володимире, ну ви ж серйозна людина!

— Серйозна, тому і прийшов до вас.

— Може, краще б забути про ту Поліну?

— Ні. Я намагався, чесне слово, робив усе, що міг. Але не можу забути.

— То що ви від мене хочете?

— Щоб ви поговорили з обхідником Ви ж досвідчена людина, зможете з’ясувати, наскільки він небезпечний для мене і для Поліни. Якщо вирішите, що з ним можна вести перемовини, то я вас на це уповноважую. Готовий заплатити тисячу рублів за те, щоб пан обхідник зник звідси і не заважав нам із Поліною.

— Володимире, я зараз уже займаюся одною справою...

— Іване Карповичу, та це ж і не справа зовсім Просто поїдьте туди, поговоріть із ним, з’ясуйте, що він за людина, і скажіть мені. А заплачу я вам, як за справу. Дуже прошу, Іване Карповичу, — він дивиться на мене. — І тисячу рублів чудовиську віддавати не обов’язково. Якщо сторгуєтеся дешевше, то різниця буде вам за винагороду.

— Це наче торгівля жінками якась.

— Торгівля — це коли проти волі жінки. А коли Поліна сама хоче втекти від свого деспотичного брата і жити зі мною, то це звільнення жінки!

— Але ж ви дворянин, ви ніколи не одружитесь із нею.

— Іване Карповичу, життя зараз змінюється досить швидко, і станові підвалини дуже швидко руйнуються. У великих містах уже не дуже дивляться на дворянство. Поступово це дійде і сюди. То ми домовилися?

— Добре, але я не зможу одразу взятися за ваше прохання.

— Я б просив, щоб ви зробили це протягом тижня. Чесне слово, дуже погано мені без Поліни, то не зволікайте.

— Добре, а тепер прошу скуштувати млинців від Уляни Гаврилівни.

— Чув про них, обов’язково скуштую.

Вже за столом сиділи і їли, коли Боротянський спитав щодо подій у Чернеччині.

— Кажуть люди, що врятували ви там жида від вірної смерті.

— Та який він жид? Віри православної.

— Але ж кров із дітей пив.

— Ну, то дурниці.

— А оце до вас їхав, зустрічав справника, так той запевняв, що саме жид винен.

— Ні, не він, це точно.

— Тоді хто ж дитину життя позбавив?

— Цього поки не знаю.

— То ви цією справою займаєтесь?

— Так.

— І навіщо вона вам?

— Дуже погано, коли гинуть діти.

— Тут із вами згодний.

Ми поїли млинців, Боротянський поїхав додому, а я піднявся до кабінету, щоб подивитися на малу. Вирішив поїхати до Чернеччини, там дещо дізнатися, потім, як час буде, то заїхати і до обхідника, що жив далеченько від сіл, у глухому кутку серед боліт та лісів.

Запряг коней пана Голубовського в його ж таки сани та поїхав. У Чернеччинській лікарні побиті вікна забили дошками, чекали на скло з міста. Біля лікарні чергувало кілька козаків. Лікар Черняк, коли мене побачив, то дуже зрадів.

— Іване Карповичу! Я вам так вдячний, що не дали статися жорстокому вбивству! Сам не знаю, що з нашими сталося! Вони ж не вбивці зовсім, а то як поскаженіли, ледь не вбили бідного прикажчика! Як таке можливо?

— Помста затьмарила розум. А де дитина?

— Наказали її віддати батькам. Сьогодні похорони.

— Я б хотів з’їздити на хутір, подивитися там усе.

— Іване Карповичу, немає чого там дивитися, бо все затоптане. Туди ж з усіх навколишніх сіл люди з’їхалися, щоб подивитися. То слідів жодних не залишили, хоч я і намагався протестувати.

— А ви там були?

— Ну звісно! За мною батько дитини приїхав, ще як тільки знайшли маля вранці. То з чужих я перший там був.

— І що бачили?

— Та що, мертва дитина та вовчі сліди біля хати, а ще стріха розідрана.

— А з горища як злізти можна в хату?

— По драбині. А далі там двері до кухні.

— Ну, ще застрибнути по снігу на хату вовк міг і стріху розідрати. Але щоб потім драбиною спуститися до коридора, а далі двері в кухню відчинити, щось про таке не чув! — сумніваюся я.

— Так само, як і про те, що вовк кров пив, а м’ясо залишив, — погоджується лікар. — Дуже дивна історія. Голубовського у вбивстві звинувачують, але абсолютно дарма.

— Чому?

— Тому що у справі лише два докази: те, що він колишній єврей, і ота собача шуба. Але шубу я