Читати книгу - "Син Начальника сиріт"

- Що, лише одяг, який на мені? - спитала вона.

Раптом її наче осяяло. Вона розвернулась і швидко пішла до шафи з одягом. Задивилася на ряд чосон-отів, кожен акуратно висів на своєму місці.

Густе кольорове призахідне сонце наповнювало спальню. У такому золотистому, аж жовтковому світлі вбрання сяяло, наче живе.

- Ну як же вибрати? - спитала вона. Провела рукою по них. - У цьому я була в «Батьківщині без матері». Але там я виконувала роль дружини політика. У такому вигляді я не можу звідси вирушати. Я не можу назавжди лишитися нею.

Сан Мун задивилася на простий чосон-от: біла чоґорі і чхіма у світлі квіти:

- А оце «Істинна дочка Батьківщини». Я не можу прибути в Америку як селянка.

Вона прогорнула інші вбрання: «Смерть гнобителів», «Далекі тирани», «Вище прапори!»

- Що, в тебе весь одяг із кіно?

Вона кивнула:

- Офіційно він належить кіноскладу. Але коли я в ньому граю, костюм стає частиною мене.

- А свого в тебе немає? - поцікавився він.

- А мені свого не треба, - відповіла вона. - У мене є оцей.

- А що ти носила до зйомок у кіно?

Вона якусь мить дивилася на нього.

- Ой, не можу вибрати… - промовила вона й заплющила очі. - Нехай, потім.

- Ні, - сказав Ґа. - Надягни оце.

Вона вийняла сріблястий чосон-от, на який указав чоловік, і приклала до себе.

- Це «Слава слав». Ти хочеш, щоб я була оперною співачкою?

- Це ж історія кохання, - сказав він.

- Трагічна!

- Так, трагічна… - погодився він. - Але хіба Великому Керівникові не буде приємно бачити тебе в образі оперної діви? Може, ще буде натяк на його інше захоплення?

Сан Мун наморщила носик:

- Він приставив до мене оперну співачку, щоб вона допомогла мені підготуватися до ролі, - абсолютно неможлива жінка!

- А що з нею сталося потім?

Сан Мун знизала плечима:

- Зникла.

- Зникла куди?

- Туди, куди й усі, мабуть. Просто одного дня пропала, і все.

Він торкнувся тканини:

- То це й треба вдягати!

Той час, що лишався до сутінок, вони провели в саду, готуючи нашвидку бенкет. Із квітів наварили чаю, огірки нарізали й замаринували в розчині оцту з цукром, додавши нашаткованої червоної капусти. Знайдену дівчинкою диню розкололи об камінь так, що вона акуратно розділилася на скибки. Сан Мун засвітила свічку, і за столом вони розпочали прощальну вечерю з бобів, почищених і обкачаних у грубій солі. Хлопчик приготував власноруч іще один делікатес: м’ясо чотирьох пташок, яких сам спіймав, почистив і пов’ялив на сонці з насінням червоного перцю.

Хлопчик почав переказувати історію, що її почув по гучномовцю, - про робітника, який гадав, ніби знайшов коштовний камінь. Не бажаючи ділити знахідку з бригадиром, цей працівник проковтнув той камінець, сподіваючись залишити його собі.

- А, це всі чули, - перервала його сестра. - Той камінь потім виявився скельцем.

- Будь ласка, - промовила Сан Мун. - Розкажіть хто- небудь щасливу історію.

Дівчинка сказала:

- Може, про голуба, який, кинувшись навперейми кулі імперіаліста, урятував життя…

Сан Мун жестом зупинила дочку.

Здається, усі відомі дітям історії походили з гучномовця. Коли командир Ґа був ще хлопчиком, то інколи сиротам за обіднім столом випадало живитися хіба що історіями. Раптом командир Ґа промовив:

- Я вам розкажу про цуценя з Пхеньяна, яке полетіло в космос, але, мабуть, ви таке чули.

Дівчинка невпевнено подивилася на матір і брата. Знизала плечима.

- Авжеж, - сказала вона. - Хто ж її не чув?

Хлопчик теж удав, ніби знає.

- Ага, та це стара, - додав він.

- А ну ж бо згадаю, як там, - сказав командир Ґа. - Зібралися найкращі вчені й збудували ракету. На фюзеляжі намалювали КНДРівську синю зірку в червоному колі. Потім заправили її потужним паливом і викотили на пусковий майданчик. Ракета була розроблена для злету. Якщо вона злетить, то наступну зроблять таку, щоб могла здійснити посадку. Хоча того вченого, котрий повів би першу ракету, проголосили б героєм посмертно, не знайшлося таких сміливців, які залізли б у той апарат.

Тут Ґа зупинився. Випив чаю, поглянув на дітей, які не розуміли, що прославляє ця історія.

Вагаючись, дівчинка промовила:

- Ось тоді й було вирішено відправити собаку.

Ґа всміхнувся:

- Правильно. Я знав, що ви цю повість чули. То де ж вони знайшли того собаку?

Знову запала тиша.

- У зоопарку, - нарешті сказав хлопчик.

- Звичайно, - сказав Ґа. - Ну як я міг забути? А який був той собака?

- Сірий, - відповіла дівчинка.

- І бурий, - додав хлопчик.

- З білими лапами, - продовжила дівчинка. - З довгим тонким хвостом. Його вибрали за те, що він був дуже худий і вміщувався в ракеті.

- А злий сторож годував його самими перестиглими помідорами! - сказав хлопчик.

Сан Мун із усмішкою спостерігала, як діти долучаються до переказу повісті, і теж долучилася:

- Уночі собака дивився на місяць.

- То був його єдиний друг! - сказала дівчинка.

- Пес кликав, кликав його - а місяць не відгукувався.

- Так, це старенька повість, але хороша, - усміхнувся командир Ґа. - Ну от, наш собака погодився полетіти на ракеті в космос…

- …щоб бути ближче до свого друга Місяця! - промовила дівчинка.

- Атож, щоб бути ближче до свого друга Місяця, - погодився Ґа. - Але чи собаці хто-небудь сказав, що він уже не повернеться додому?

- Ніхто йому не сказав! - гніваючись на тих зрадників, процідив хлопчик.

Ґа кивнув, погоджуючись, що це дуже несправедливо:

- А вчені, пам’ятається, дозволили собаці взяти з собою одну річ…

- Паличку? - сказав хлопчик.

- Ні, миску, - поправила дівчинка.

І вони одне поперед одного стали гадати, що ж за річ той собака взяв у космос, але Ґа кивав, чуючи всі варіанти.

- Пес узяв із собою білочку, - гадав хлопчик. - Щоб було не самотньо.

- Ні, він город узяв, - не погодилася сестра, - щоб не голодувати.

І діти продовжували: м’ячик, мотузку, навіть флейту - щоб лапами на ній грати.

Ґа зупинив їх рухом руки, і за столом стало тихо.

- Я вам по секрету скажу, - прошепотів він, - собака примудрився взяти все це з собою, і воно важило стільки, що, коли ракету запустили, її курс змінився і…