Читати книгу - "Вовки Кальї. Темна вежа V"

Едді розтулив було рота, щоб розповісти Роланду те, що почув від діда, але потім вирішив промовчати. Адже Роланд нічого не запитував, хоча саме для цього й відправив їх із Сюзанною до Джефордсів. Сюзанна також нічого не спитала. Навіть словом не згадала про його розмову зі старим Джеймі.

— Ти питатимеш у Хенчика те, про що питав місіс Джефордс? — поцікавився Джейк.

— Так, — відповів Роланд. — Питатиму.

— Бо знаєш, якою буде його відповідь.

Роланд кивнув і знову всміхнувся. Холодною, як відблиски сонця на снігу, була та усмішка.

— Стрілець ніколи не ставить такого питання, якщо не впевнений у відповіді, — сказав він. — Зустрінемося в панотця за вечерею. Як усе пройде вдало, я повернуся, щойно сонце сяде за обрій. Ви всі як, добре? Едді? Джейку? — Ледь помітна пауза. — Сюзанно?

Всі кивнули. І Юк теж.

— Тоді до вечора. Поводьтеся добре, і нехай сонце не світить вам у вічі.

Він пришпорив коня і повернув на занедбану дорогу, що вела на північ. Вони проводжали його поглядами, поки він не зник з поля зору. І як завжди, коли він їхав і вони лишалися самі, їх трьох опанувало складне почуття: частково страх, частково самотність і частково — знервована гордість. З ним вони поїхали далі до містечка, трошки щільніше зімкнувши коней.

П’ЯТЬ

— Ні, ні, ні, шоб того брудного шалапутного звіра тут не було, не пущу! — закричав Ебен Тук з-за прилавку. У нього був писклявий, майже жіночий голос, який, мов уламком скла, дряпав сонну тишу крамниці. Він показував на Юка, який визирав з передньої кишені Джейкового пончо. Нечисленні покупці, що розбрелися всією крамницею, здебільшого жінки, вдягнені в сукні з домотканої матерії, озирнулися на галас.

Біля прилавку стояли двоє робітників ферми, в простих коричневих сорочках і брудних білих штанях і в’єтнамках. Вони поспіхом позадкували, неначе очікуючи, що двоє чужинців зі зброєю зараз же дістануть револьвери й полетить сей Тук із кулею в грудях до самої Кальї Бутгіл.

— Так, сер, — миролюбно сказав Джейк. — Вибачте. — Він витяг Юка з кишені пончо і посадив на залитий сонцем ґанок біля самих дверей крамниці.

— Сиди, малюк.

— Юк сиди, — сказав шалапут і обкрутився пружинкою-хвостом.

Джейк приєднався до друзів, і разом вони зайшли до магазину. Сюзанні запахло тими крамницями в Міссісіпі, де вона бувала: змішаними пахощами солонини, шкіри, прянощів, кави, нафталіном і давнім ошуканством. За прилавком стояла велика дерев’яна діжка зі зсунутою вбік кришкою. Біля неї висіли на гвіздку щипці. З діжки йшов міцний аромат огірків у розсолі, від якого щеміло в очах.

— У борг не даю! — закричав тим самим пронизливо-неприємним голосом Тук. — Нетутешнім у борг не даю і не даватиму ніколи! Так і знайте! Кажу спасибі!

Сюзанна взяла Едді за лікоть і застережливо стисла. Едді нетерпляче скинув її руку, але, коли заговорив, його голос був так само спокійний, як і Джейків.

— Кажу спасибі, сей Тук, нам не потрібно в борг. — І додав фразу, яку чув від панотця Каллагена: — Ніколи в житті.

Відвідувачі крамниці схвально забурмотіли. Ніхто більше навіть не намагався вдавати, що вибирає товар. Тук почервонів. Сюзанна знову взяла Едді за руку й цього разу, стискаючи, всміхнулася до нього.

Попервах вони мовчки скуповувались. Але потім до них стали підходити люди (всі вони були присутні в Павільйоні два вечори тому). Вони віталися й несміливо запитували, як їм ведеться. Всі троє відповідали, що ведеться їм добре. Вони розжилися сорочками для себе й двома — для Роланда, джинсовими штанами, спідніми сорочками і трьома парами шорбутсів, на вигляд бридких, але міцних. Джейк узяв пакет цукерок, показавши на нього Тукові, котрий повільно й неохоче поклав його в плетену торбу. А коли хотів купити ще й мішечок тютюну й папіросного паперу для Роланда, Тук, страшенно зрадівши, йому відмовив.

— Нє, нє. Я не продаю куриво хлопчикам. Ніколи не продавав.

— Розумно, — сказав Едді. — Тверде «ні» чортовому зіллю, і головний санітарний лікар скаже спасибі. Але ж мені ви продасте, правда, сей? Наш дін любить курнути ввечері, розмірковуючи, як допомогти людям, які потрапили в біду.

Дехто з покупців захихотів. Крамниця почала наповнюватися людьми. Тепер вони грали на публіку, але Едді анітрохи не заперечував. Тук проявив себе як козел, але нічого дивного в цьому не було. Бо він і був козлом.

— Ніколи не бачив, щоб хтось так добре танцював комалу, як він! — вигукнув якийсь чоловік, і юрба покупців забурмотіла, погоджуючись.

— Кажу спасибі, — кивнув Едді. — Я перекажу.

— А твоя жінка гарно співає, — докинув другий.

Сюзанна зробила безспідничний реверанс. Скуповуватися вона завершила, відсунувши ще трохи кришку діжки і витягши щипцями чималого огірка. Едді нахилився ближче і сказав:

— Здається, колись я щось настільки ж зелене витяг з носа, але точно не пам’ятаю.

— Дорогенький, не пустуй, — сказала Сюзанна, не перестаючи мило всміхатися.

Едді й Джейк охоче дозволили їй розплатитися, бо для Сюзанни це була втіха. Тук спробував було ошукати їх, рахуючи вартість їхніх гунна, але Едді зрозумів, що то ненавмисне: то була невід’ємна частина уявлень Ебена Тука про роботу (чи, можливо, священне покликання) крамаря. Авжеж, йому вистачало кебети, щоб відчувати свою клієнтуру, бо на той час, коли вони закінчили скуповуватись, він бурчати перестав. Втім, це не завадило йому кинути їхні монети на спеціальний квадратний шмат металу (який, схоже, слугував лише для однієї мети — перевіряти, як вони брязкають), піднести Джейкові гранати до світла й забракувати один з них, хоч, наскільки могли судити Едді, Сюзанна і Джейк, він і виглядав точнісінько так, як його товариші.

— А ви до нас надовго? — спитав він фальшиво-задушевним голосом, коли обмін краму на гроші й інші цінності відбувся. Втім, його погляд був жорстким і сторожким. Едді не мав жодних сумнівів, що ще до вечора кожне їхнє слово дійде до вух Айзенгарта, Оверголсера й решти великих цабе.

— Залежить від того, що ми тут побачимо, — відповів Едді. — А те, що ми побачимо, залежить від того, що народ нам покаже, правда?

— Еге ж, — погодився Тук, вочевидь спантеличений.

У просторій крамниці тепер скупчилися близько п’ятдесяти людей, і всі вони просто витріщалися на гостей. У повітрі витало вибухове збудження. Едді це сподобалося. Він не знав, добре це чи погано, але так, йому дуже подобалося.

— Також залежить від того, що народ хоче, — піддала жару Сюзанна.

— Я тобі скажу, чого вони хтять, чорнушко! — різучим, як уламки скла, голосом сказав Тук. — Вони хтять миру, от чого! Хтять, щоб село було на місці по тому,