Читати книгу - "Вовки Кальї. Темна вежа V"

Сюзанна вхопила його за великий палець і загнула назад, та так спритно, що помітити це могли хіба що двоє-троє фолькен, які стояли найближче до прилавку, подумав Джейк. Тукове обличчя посіріло, й очі полізли з орбіт.

— Я ще могла б зрозуміти, якби мене так назвав старий маразматик, — сказала вона, — але від тебе я такого не слухатиму. Іще раз назвеш мене чорнушкою, і я вирву тобі язика й підітру ним твою сраку.

— Благаю прощення! — прохрипів Тук. Великими огидними краплями на його щоках виступив піт. — Прощення!

— Гаразд, — сказала Сюзанна і відпустила палець. — А тепер ми трохи посидимо на твоїй веранді, бо цей шопінг так утомлює.

ШІСТЬ

Перед універсальним магазином Тука не було фігур Вартових Променя, як у тій крамниці в Меджисі, про яку розповідав Роланд, але вздовж довгої тераси було розставлено крісла-гойдалки — дві дюжини, не менше. Обабіч ґанкових ходнів, яких загалом було три, стояли на честь сезону опудала. Вийшовши з крамниці, Роландові ка-товариші всілися в три крісла посеред тераси. Задоволений Юк ліг на підлогу між Джейковими ступнями і, затуливши носа лапами, начебто заснув.

Едді тицьнув великим пальцем через плече в бік магазину.

— Шкода, що з нами не було Детти Волкер, щоб вона поцупила щось на згадку в того сучого сина.

— Не думай, що я не відчувала спокуси зробити це від її імені, — запевнила його Сюзанна.

— Сюди йдуть люди, — сказав Джейк. — Думаю, вони хочуть з нами побалакати.

— Звісно, хочуть, — кивнув Едді. — Для того ми тут і сидимо. — Він всміхнувся, і його вродливе обличчя стало ще гарнішим. Тихо, щоб його почули лише Сюзанна і Джейк, він сказав: — Зустрічайте стрільців. Кама-кама-комала, стрілянина з неба впала.

— Закрий свого паскудного рота, синку, — сказала Сюзанна, але вона сміялася.

«Вони подуріли», — подумав Джейк. Але якщо з них лише він зберіг здоровий глузд, чому тоді він теж сміявся?

СІМ

У затінку масивної скелі Хенчик з роду манні та Роланд з Ґілеаду пополуднували холодною курятиною і рисом, загорнутими у перепічки, запиваючи неміцним сидром з глечика, який передавали з рук в руки. Перед трапезою Хенчик промовив молитву до Вищої Сили і замовк. Але Роланда це влаштовувало. Старий уже відповів ствердно на одне питання, яке цікавило стрільця найбільше.

Поки вони їли, сонце сховалося за високими кручами й схилами. Пішли вгору затіненою стежкою, всипаною камінням і надто вузькою для коней (тому їх і залишили в гаю тремтливих осик з пожовтілим листям). З-під ніг порскали крихітні ящірки, ховаючись у тріщинах скель.

Попри затінок, тут було спекотно, мов у пеклі. Пройшовши милю без зупинки, Роланд задихався й почав витирати піт зі щік і горла своєю банданою. Хенчик, якому було вже під вісімдесят, незворушно крокував попереду, дихаючи рівно, наче прогулювався в парку, а не піднімався на гору. Він був без плаща, залишив його внизу висіти на гілці дерева. Проте Роланд не бачив, щоб на його чорній сорочці ззаду розпливалися плями поту.

Вони підійшли до місця, де стежка повертала, і на мить їхнім очам відкрилася велична картина. Унизу на північ і на захід у тонкому мареві слалися поля. Роланд бачив величезні темно-сірі прямокутники пасовиськ і крихітну іграшкову худобу. На південь і на схід поля ставали зеленішими, спускаючись до річкових низовин. Він роздивився Калью і навіть (у замріяній далині на заході) край великого лісу, через який вони пройшли, щоб потрапити сюди. Раптом на них налетів вітер, та такий холодний і колючий, що Роланд тихо охнув. Але вдячно підставив йому обличчя, заплющивши очі, відчуваючи запах усієї Кальї: бичків, коней, зерна, річкової води й рису, рису, рису.

Хенчик зняв свого крислатого плаского капелюха і теж стояв на вітрі, підвівши голову й заплющивши очі, — втілення тихої подяки. Вітер розвіював його довге волосся й пустотливо розділяв його довжелезну, до пояса, бороду на дві половини. Так вони стояли близько трьох хвилин, насолоджуючись прохолодою вітру. Потім Хенчик натягнув капелюха і подивився на Роланда.

— Як гадаєш, світ загине у полум’ї чи під кригою, стрільцю?

Роланд замислився.

— Ні те, ні те, — озвався нарешті. — Думаю, в темряві.

— Правду кажеш?

— Так.

Хенчик теж замислився, а після хвилинних роздумів повернувся й покрокував далі стежкою. Роландові кортіло якнайшвидше дістатися того місця, куди вони піднімалися. Та, попри це, він зупинив старого манні, торкнувши його за плече. Обіцянка — святе. А надто якщо дав її жінці.

— Учора я ночував у однієї з безпам’ятних, — сказав Роланд. — Адже так ви звете тих, хто вирішив покинути ваш ка-тет.

— Так, ми називаємо їх безпам’ятними, — відповів Хенчик, пильно до нього придивляючись. — Але слово «ка-тет» чуже нам, стрільцю.

— Це не важливо. Я…

— Ти ночував на «Рокінг Б» у Воуна Айзенгарта і нашої дочки, Марґарет. І вона показувала тобі, як кидає тарілку. Я не говорив про це, коли ми вчора розмовляли, бо знав усе не гірше за тебе. В нас були важливіші справи, чи ж не так? Зокрема, печери.

— Так. — Роланд намагався приховати свій подив. Напевно, йому це погано вдалося, бо Хенчик ледь помітно кивнув і його губи в густій бороді розійшлися в легкій усмішці.

— Манні завжди знали більше за інших, стрільцю.

— Ти не хочеш називати мене Роландом?

— Ні.

— Вона просила переказати тобі, що Марґарет з Клану Червоної Стежини добре живеться з її чоловіком-язичником.

Хенчик кивнув. Якщо його й зачепили ці слова, то він нічим себе не виказав. Навіть поглядом.

— Вона проклята, — сказав це таким тоном, наче говорив: «Схоже, після обіду розпогодиться».

— Ти просиш мене переказати це їй? — Роланду було цікаво, але й неприємно водночас. Від віку Хенчикові сині очі споловіли й стали сльозитися, але подив, що у них промайнув від цього питання, годі було з чимось сплутати. Його кошлаті брови поповзли вгору.

— Чого б це я мав таким перейматися? Вона сама добре знає. У глибоких надрах На’ару вона матиме багато часу на те, аби пошкодувати й розкаятися в тому, що вийшла за язичника. Це вона теж знає. Ходімо, стрільцю. Ще чверть колеса, і будемо на місці. Але це височенько.

ВІСІМ

Таки було височенько, ще й як височенько. За півгодини вони прийшли до місця, де стежку перекривав величезний валун. Хенчик обійшов його. Тріпотіли на вітрі темні штани, розвівалася борода, пальці з довгими нігтями хапалися за камінь. Роланд ішов слідом. Валун був теплий від сонця, але крижаний вітер змусив стрільця затремтіти. Він відчував, що підбори його зношених чобіт звисають над синьою