Читати книгу - "Вовки Кальї. Темна вежа V"

«Але не скінчиться, — подумав він. — Моє місце займе Едді, а інші двоє йтимуть за ним до загину».

За каменем стежка закінчувалася темною дірою з нерівними краями, п’ять футів завширшки й дев’ять заввишки. З неї Роландові в обличчя вдарив протяг. На відміну від вітерцю, що грався з ними, поки вони піднімалися, це повітря було смердючим і неприємним. А разом з ним з отвору вирвалися крики, яких Роланд не зміг розібрати. Але то були крики людей.

— Це крики грішників з На’ару? — поцікавився він у Хенчика.

Вуста старого залишалися міцно стиснутими, і їх не торкнула усмішка.

— У присутності нескінченного не жартують.

Роланд у цьому не сумнівався. Він обережно рушив уперед. Під чобітьми шурхотів щебінь, рука опустилася на руків’я револьвера (тепер він носив лівий, під неушкодженою рукою).

Сморід, яким дихала відкрита пащека печери, дедалі міцнішав, ставав мало не отруйним. Правою скаліченою рукою, в якій тримав хустку, Роланд затис носа й рота. Там, у темряві печери, щось було. Кістки, так, кістки ящірок та інших маленьких тварин, але було ще щось, знайомі обриси…

— Будь обережний, стрільцю, — попередив Хенчик, але відступив убік, щоб пропустити Роланда в печеру, якщо йому хотілося увійти.

«Мої бажання не мають значення, — подумав Роланд. — Я мушу це зробити. Мабуть, так буде навіть простіше».

Обрис, що вимальовувався в тінях, почіткішав. І без особливого подиву Роланд роздивився, що то двері — точнісінько такі, які стояли на узбережжі. Інакше й бути не могло, адже недарма це місце звалося Печерою дверей. Двері були з залізного дерева (або ж дерева привидів) і стояли за двадцять футів від входу до печери. Заввишки вони були шість з половиною футів, як і двері на узбережжі. І так само вільно стояли: здавалося, їхні завіси було прикріплено до повітря.

«Але вони б легко відчинилися на тих завісах, — подумав він. — І відчиняться. Коли настане слушна година».

Замкової щілини не було. Ручка скидалася на кришталеву, з вирізьбленою зверху трояндою. Троє дверей на узбережжі Західного моря мали написи Високою Мовою: «В’язень» на одних, «Дама тіней» на других, «Штовхач» на третіх. А на цих були ієрогліфи, які він бачив на скриньці, схованій у церкві Каллагена:

— Це означає «незнайдені», — сказав Роланд.

Хенчик кивнув, та коли Роланд хотів обійти двері, щоб побачити, що на тому боці, старий виступив уперед і застережливо простягнув руку.

— Обережніше, бо можеш ненароком дізнатися, кому належать ті голоси.

Роланд уже бачив, що він має на увазі. За вісім чи дев’ять футів далі від дверей земля печери йшла вниз під кутом п’ятдесят чи навіть шістдесят градусів. Вхопитися там не було за що, а скеля виглядала гладенькою й слизькою, як скло. За тридцять футів унизу ця ковзанка зникала у прірві, з якої здіймався рій стогонів. А тоді з цього плетива чітко проступив один голос. І Роланд упізнав голос Ґабріели Дескейн.

— Роланде, ні! — закричала з прірви його мертва мати. — Не стріляй, це я! Твоя м… — Але крик обірвався, бо його заглушили постріли. Біль пронизав голову Роланда. Він притис бандану до носа так сильно, що міг будь-якої миті його зламати. Він спробував розслабити м’язи руки, але не одразу це вдалося.

Наступним зі смердючої пітьми долинув голос батька.

— Ще відколи ти був малий, я знав, що ти не геній, — втомленим голосом сказав Стівен Дескейн, — але вчора ввечері зрозумів, що ти ідіот. Ти дозволив йому відправити себе на бійню, як того бичка! О боги!

Не зважай. Це навіть не привиди. Думаю, це лише відлуння з глибин моєї власної душі, що якимось чином вилилося в голоси.

Коли він ступив на той бік дверей (остерігаючись провалля, яке зараз було праворуч), вони зникли. Був лише силует Хенчика, груба фігурка чоловіка, вирізана з чорного паперу, що стояла біля входу в печеру.

Двері на місці, але їх можна побачити лише з одного боку. І в цьому вони подібні до дверей з узбережжя.

— Трохи засмучує, правда? — захихотів голос Волтера з глотки Печери дверей. — Зупинися, Роланде! Краще зупинитися й померти, ніж побачити, що кімната на самій верхівці Темної вежі порожня.

Потім тривожно засурмив ріг Ельда, від чого Роландова шкіра на руках вкрилася сиротами, а волосся на потилиці стало сторч. Останній бойовий клич Катберта Олґуда, з яким він збігав униз Єрихонським пагорбом назустріч смерті від рук синьоликих варварів.

Роланд опустив бандану і пішов у зворотний бік. Крок, два, три. Кістки хрускотіли під його підборами. На третьому кроці двері з’явилися знову. Спершу стало видно бічний зріз — засувка наче впиналася в ніщо, як і завіси на іншому боці. Роланд зупинився на мить, задумливо споглядаючи товщину й насолоджуючись химерністю цих дверей, як тоді, на узбережжі. А там він дуже слабий, майже мертвий. Коли він злегка відводив голову вбік, двері зникали. Коли повертав її в попереднє положення, вони з’являлися. Вони не коливалися в повітрі й не мерехтіли. Вони або були, або їх не було.

Він зробив кілька кроків до дверей, притулив до залізного дерева долоні, сперся на них. Відчув слабку вібрацію, неначе працювала потужна машина. З темної пащеки печери на нього закричала Рея з Коосу, обзиваючи шмаркачем, який не знає лиця свого справжнього батька, розповідаючи йому, що його підстилка, поки горіла, розідрала собі криком всю горлянку. Роланд проігнорував її й узявся за кришталеву ручку.

— Ні, стрільцю, ти не посмієш! — стривожено заволав Хенчик.

— Посмію, — сказав Роланд. Але ручка не повернулася ні ліворуч, ні праворуч. Він відійшов назад.

— Але, коли ви знайшли священика, двері було відчинено?

Вони говорили про це ввечері, але Роланд хотів почути ще раз.

— Еге ж. Його знайшли ми з Джеміном. Ти знаєш, що ми, літні манні, шукаємо інші світи? Не заради скарбів, а для просвітлення.

Роланд кивнув. Йому також було відомо, що дехто повертався з цих подорожей божевільним. Інші не поверталися взагалі.

— Ці гори магнетичні, у них заховано безліч шляхів до безлічі світів. Ми прийшли до печери біля старих гранітових шахт і там знайшли послання.

— Яке послання?

— Біля входу в печеру стояла машина. Ми натиснули кнопку, і з неї залунав голос. Цей голос наказав нам прийти сюди.

— Ви знали про цю печеру раніше?

— Так, але до появи панотця її називали Печерою голосів. З якої причини — ти тепер розумієш сам.

Роланд кивнув і жестом попросив Хенчика