Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

У Мікаеля Блумквіста була змога поїхати до поліції Хедестада і викласти те, що сталося вночі, але Лісбет Саландер вже повернула розвиток подій так, як їй хотілося. Позаяк він не зателефонував до поліції негайно, зробити це з кожною годиною ставало все важче. Першу половину дня він провів на кухонному дивані в похмурій мовчанці, споглядаючи дощ і важкі хмари на вулиці. Близько десятої пройшла ще одна сильна гроза, але до обіду дощ припинився і вітер трохи ущух. Мікаель вийшов на вулицю, обтер садові меблі й усівся з кухлем кави. Він був у сорочці з піднятим коміром.

Мартінова смерть, природно, наклала відбиток на денний розпорядок життя Хедебю. У міру прибуття членів клану, до будинку Ізабелли Ванґер під’їздили машини, висловлювались співчуття. Лісбет холоднокровно спостерігала за цією процесією, Мікаель сидів, не промовляючи ні слова.

— Як ти себе почуваєш? — нарешті спитала вона.

Мікаель трохи поміркував над відповіддю.

— Думаю, я ще не оговтався від шоку, — вирішив він. — Я був безпорадний і протягом кількох годин твердо вірив, що мені доведеться вмерти. Я з жахом чекав смерті і зовсім нічого не міг удіяти.

Він простягнув руку і поклав їй на коліно.

— Дякую, — сказав він. — Якби ти не з’явилася, він би мене убив.

Лісбет нагородила його кривою посмішкою.

— Правда… я не можу зрозуміти, як ти могла викинути таку дурницю, що пішла битися з ним сам на сам. Я лежав там на підлозі і благав Бога про те, щоб ти побачила фотографію, зрозуміла і зателефонувала до поліції.

— Коли б я чекала на поліцію, ти б, напевно, не вижив. Я не могла дозволити цій скотині тебе вбити.

— Чому ти не хочеш спілкуватися з поліцією? — спитав Мікаель.

— Я не спілкуюся з властями.

— Чому?

— Це моя справа. Але навряд чи б на твоїй кар’єрі як журналіста добре позначилося те, що тебе роздягав Мартін Ванґер, відомий серійний убивця. Якщо тобі не подобається кличка Калле Блумквіст, то уяви собі, які до неї додадуться нові епітети.

Мікаель подивився на неї запитливо, проте облишив цю тему.

— У нас є завдання, — сказала Лісбет.

Мікаель хитнув головою:

— Що сталося з Харієт?

Лісбет поклала перед ним на стіл два поляроїдні знімки і пояснила, де їх знайшла. Мікаель якийсь час уважно вивчав фотографії, а потім підвів погляд.

— Це може бути вона, — сказав він. — Поручитися я не можу, але фігура і волосся схожі на ті, що я бачив на її фотографіях.

Мікаель з Лісбет просиділи в саду годину, перебираючи всі деталі. Наближаючись до розгадки з різних боків, вони обоє вирахували, що Мартін Ванґер і є винним у всій історії.

Лісбет так і не помітила залишену Мікаелем на столі фотографію. Вивчивши знімки камер зовнішнього спостереження, вона зрозуміла, що Мікаель вчинив якусь дурницю. Підійшовши до будинку Мартіна Ванґера з боку берега, вона заглянула в усі вікна, але не побачила жодної живої душі. Потім обережно посмикала всі двері й вікна на першому поверсі. Під кінець вона залізла в будинок через відкриті балконні двері другого поверху. У неї пішло багато часу на те, щоб якомога обережніше оглянути кімнату за кімнатою, але врешті-решт вона знайшла сходи до підвалу. Мартін зробив помилку: він залишив двері до камери тортур ледь відхиленими, і вона змогла дістати цілковите уявлення про ситуацію.

Мікаель запитав, чи багато вона чула з того, що говорив Мартін.

— Не дуже. Я прийшла туди, коли він випитував про те, що сталося з Харієт, перш ніж підвісити тебе на зашморгу. Я залишила вас на хвильку, щоб сходити нагору і пошукати зброю. У гардеробі я знайшла ключки для гольфа.

— Мартін Ванґер не мав ані найменшого уявлення про те, що сталося з Харієт, — сказав Мікаель.

— Ти йому віриш?

— Так, — твердо відповів Мікаель. — Мартін Ванґер був дурніший за дурного тхора… Господи, звідки я беру такі порівняння… але він визнав усі скоєні ним убивства. Він говорив вільно. Мені здається, він хотів справити на мене враження. Проте що стосується Харієт, то він так само заповзято, як і Хенрік Ванґер, хотів дізнатися, що ж насправді з нею сталося.

— Ну… і до чого це нас приводить?

— Ми знаємо, що за першу серію вбивств, між сорок дев’ятим і шістдесят п’ятим роками, відповідальний Готфрід Ванґер.

— Так. І він навчив Мартіна Ванґера.

— Тут йдеться про дисфункціональну сім’ю, — сказав Мікаель. — У Мартіна не було жодного шансу стати нормальною людиною.

Лісбет Саландер кинула на Мікаеля здивований погляд.

— Мартін розповів мені — правда, по частинах, — що батько вчив його цього з того часу, як він досяг статевої зрілості. Він бачив, як було вбито Леа в Уддеваллі в шістдесят другому році. Йому тоді було чотирнадцять. Він брав участь у вбивстві Сари в шістдесят четвертому, цього разу активно. Йому було шістнадцять.

— І?

— Він сказав, що не є гомосексуалістом і ніколи не торкався чоловіка, за винятком свого батька. Це змушує мене думати, що… ну, напрошується висновок, що батько його зґвалтував. Статеве присилування, очевидно, тривало довгий час. Він був, так би мовити, вихований власним батьком.

— Дурниця, — сказала Лісбет Саландер.

Її голос раптом став твердим, як кремінь. Мікаель дивився на неї з подивом. Її погляд був холодним, без крихти співчуття.

— У Мартіна, як і в будь-кого іншого, був шанс дати здачу. Він зробив свій вибір. Він убивав і ґвалтував, бо йому це подобалось.

— Гаразд, не заперечуватиму. Але Мартін був піддатливим хлопчиком і потрапив під батьків вплив, так само як особу Готфріда свого часу сформував його батько, нацист.

— Ага, значить, ти виходиш з того, що в Мартіна не було власної волі і що люди стають такими, якими їх виховують.

Мікаель обережно всміхнувся:

— Це що, вразливе місце?

Очі Лісбет Саландер раптом спалахнули відчайдушною злістю. Мікаель поспішно повів далі:

— Я не стверджую, що на людей впливає тільки виховання, але думаю, що виховання відіграє велику роль. Готфрідів батько бив його протягом багатьох років. Таке не може минути безслідно.

— Дурниця, — повторила Лісбет. — Готфрід не єдина дитина, яку жорстоко били. Це не дає йому права вбивати жінок. Цей вибір він зробив сам. І те ж стосується Мартіна.

Мікаель підвів руку:

— Ну ж бо, не будемо сваритися.

— Я не сварюся. Мені