Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

Тільки тоді, коли моя підвода перевалила через гору Кучерявого, я збагнув страшне значення загадкових маминих слів «Живемо в землі».

Моє рідне село зникло. Не існував більше той прекрасний, неповторний світ, який жив у моїй душі всі ці роки, щез той маленький материк мого дитинства і моєї юності, який здавався колись мені безмежним, хоч і обмежувався з одного боку озером Круглим і Сосною (так звали ми великий сосновий бір), а з другого — Миронишиним озером і Дубиною (тобто старезною дібровою). Не було ні сосен, ні дубів, ні сотень білих хат, з безладною гармонійністю розсипаних по розлогій долині, ні кучерявих садків, які, навіть безлисті серед зими, завжди вражали таємничою поплутаністю свого віття. Село мовби провалилося крізь землю, і люди, які жили в ньому (коли тут взагалі хоч хтось залишився живий), теж пішли під землю, щоб жити тепер там і вже звідти далі робити те, що робили вони століття цілі й тисячоліття, всю свою історію: годувати світ хлібом.

Розбомблене, спалене, розутюжене танками? Але хочби ж чорні димарі стирчали над погорільщиною, хочби поодинокі мертві дерева підпирали мертве небо над мертвою землею, лишаючи для людей хоч якийсь простір між ними. Ніде нічого. Тільки три хати в різних кінцях долини — одна під старою, колись червоною бляхою, дві під сірою черепицею, та від того ще тяжче на душі, ще безнадійніше.

В липні сорок першого, відступаючи, ми палили перестиглі пшениці (щоб не дісталося ворогові!), і тоді горіли малі й великі села разом з хлібами, горіли мовчки, безіменно, без скарг, бо так було треба, такий був наказ товариша Сталіна. В сорок другому і в сорок третьому бачив я десятки спалених фашистами російських сіл (всуціль дерев’яні, вони й звалися «деревнями»), знов безіменно-мовчазних, бо на скарги й болі не було часу, ми квапилися, ми нетерпеливилися, ми горіли тільки одним пориванням, тільки одним покликом, тільки одними словами: «Вперед на запад! Даешь Берлин!».

Вся Європа стогнала над двома знищеними її селами: чеським Лідіце і французьким Орадуром. А в нас спалено разом з людьми сотні й тисячі сіл, і Європа мовчала, ми мовчали теж.

ЗАЛІЗНІ ЗУБИ

Ось і моє рідне село зметене вогнем війни, моя мати з маленьким моїм братиком живе в землі, а я, переможець і визволитель, мало не цілий рік гибію десь на чужині і виконую завдання, про які не розкажеш нікому, хіба що п’яному смершівцю.

Найнята мною підвода тим часом спустилася з гори Кучерявого, я пішов за нею повільно, боязко, майже без надії, але в долині несподівано знайшов сліди від саней і возів, помітив протоптані в снігу стежки, впізнавав колишні вулиці, які значилися в тодішнім житті хатами й садками, а тепер незграбними, ледь піднятими над землею химерними покрівлями, більмастими віконечками, заскленими уламками шибок, убогими димариками, змайстрованими то з старого відра, то з іржавої консервної бляшанки, то з цинкової гарматної гільзи. і дим ішов з-під землі, і навіть пахло чимось знайомим і смачним, і люди стали траплятися мені назустріч, але я не знав нікого з них так само, як ніхто не знав мене, і коли я питав про матір, то на мене дивилися хоч і без підозри, але з неприхованою цікавістю і з подивом і забували навіть відповісти, а тоді, схаменувшись, мерщій бралися пояснювати і готові були навіть провести мене, показати.

— Сміяниха? А он же тамечки! У неї землянка боком до вулиці. Впоперек стоїть. Димар з ринви. У Сміянихи хату як хриці спалили, то все згоріло, а шматок ринви з сарайчика вцілів. Ото й згодилося. Тільки ж Сміянихи вдома не застанете. Вона в нас бригадиром. Мабуть, у степу або на фермах. Де ферми? А біля Круглого. В землянках і корови, й свині, і вівці. А контора в хаті Сіроокого. Хата під черепицею і не згоріла. Там і контора, і Левченко живе. Новий наш голова. А ви хто будете і як?

Я не відповідав, тільки питав. Про Григоровичів спитати не наважувався, чомусь вважав, що одразу довідаються, хто я і яке відношення маю до Оксани, а тоді й не знати, як зі мною поведуться і що скажуть (адже Оксана чомусь не відповіла на жоден мій лист!). Тому спитав про Марка.

— Малий? А в школі ж. Школа в Набочиній хаті тепер. Ота, що під бляхою. Набоку бомбою вбило ще в сорок первому. Жінка виїхала до дітей у город. А в хаті стояли хриці з своїм штабом. Тому й не спалили. Не встигли, значить. Тепер у одній половині сільрада, а в другій — школа. На три зміни по два класи. Я знайшов мамине підземне житло і безпорадно став перед східцями, які вели в заглибину до маленьких дверцят, збитих з таких-сяких дощечок. Мабуть, вони не були замкнені, бо не видно ніякого замка (та й що тут замикати?), але я нерішуче стояв перед землянкою, охоплений якимсь майже неземним страхом. На війні солдат ховається в землі від смерті і робить це охоче, з надією і вдячністю. Тоді ми входили в землю, щоб уціліти і жити на ній, а тепер, коли зникли всі загрози, спускатися під землю означало мовби добровільну смерть. Як же це і чому? Вже понад два роки минуло, як визволено моє село, а тут і досі мовби війна, коли ж згадати, що вже повсюди мир, то ця «війна» стає ще страшнішою.

Висока сива жінка, в негнучкому чоловічому сіряці, в незграбних чоловічих чоботях, бігла розпатлано вулицею, кинулася мені на груди, притислася худим кістлявим тілом, безсило обіймала тремтячими руками.

— Сину! Синоньку! Синочку!

— Мамо!

І коли йшов до училища, і коли приїздив у сороковому, була мама молодою, по-жіночому м’яко-круглою, і незабутньо теплі її обійми пам’ятав усю війну, а тепер це майже незнайома стара жінка, худе кістляве тіло, і давнє тепло лишилося тільки в голосі, та й то не все, самі крихти від того, що було