Читати книгу - "Огненне коло. Людина біжить над прірвою"

Хлопці питали, як їм знайти штаб дивізії, і такі ж хлопці у відповідь стискали плечима байдуже, навіть недочувши, про що мова, недослухавши запитання до кінця, або махали руками в неозначеному напрямку, кудись на північний схід, навіть не розпитуючи, хто й до чого й що та для чого. Смертельна нудьга наповняла людські душі.

В який вони бік ідуть? Чи, може, це їхні позиції? Хтоз–на. Про це не питається, й на це з правила не відповідається, особливо під фронтом. В кожнім разі вражіння таке, що вони не йдуть. Вони стоять в лісках та перелісках твердо й ніби спокійно, зберігаючи ще всі ознаки здисциплінованого війська. Хоч хлопцям здається, що от–от вони побіжать, не встоявши проти загальної психози розкладу й утечі, за прикладом усіх тих чужинецьких недобитків, що мечуться по шляхах і що вони їх увесь час мають щастя спостерігати.

В який вони бік націлені своїм нутром, своїм серцем, ті всі військові з'єднання, тяжко збагнути, але було ясно, що вони всі з завмиранням душевним чекають бомбардування, чекають тих несамовитих і нещадних налетав чисельної ворожої авіяції, яка ото так збила шляхи й дороги. А також чекають ще чогось… Ба, це вони чекають того, що Петро з Романом вже бачили й пережили вчора, — вони чекають бою, до якого вони рано чи пізно мусять–таки піти… Того бою, що про нього у пісні тій співається й що вони до нього готувалися змалку, як до великого якогось свята.

Той момент мусить–таки настати, той бій мусить–таки нарешті відбутися, бо навіщо ж вони тую пісню все життя співали, того бою чекали. Тепер мрія здійснюється — до того бою лишилися числені хвилини. Він може статися кожну мить…

А чекаючи того бою, юні дивізійники зі здивуванням проводжають двох мотоциклістів, таких покривавлених, що пруть на схід, пруть назустріч тому бойові відкритими дорогами.

Мотоциклісти поспішали як тільки могли переїхати ці жахливі шляхи–дороги й знайти штаб, поки не почалося бомбардування. Але їм не пощастило так просто проскочити, вчасно прослизнути. Шляхи були такі, що на них дуже–то не розженешся. Доводилося петляти помежи бомбовими вирвами, трупами коней, машин, людей, обминати повалені стовпи телеграфні, поторощені вози, а часом навіть неекспльодовані бомби, що то там, то там лежали немов поросята, зарившись рилами в землю. І, поки вони так петляли, почалися налети ворожої авіяції. Задвигтіла земля, застогнала. Грохіт повстав у світі скажений. Одначе хлопці посувалися все вперед. Почекавши десь у вирві чи в рову, поки перелітала над ними чергова хвиля ворожих машин, хлопці вихоплювалися й мчали далі. Вони запаслись сталевими шоломами, підібравши їх на дорозі, на всяк випадок — ану ж ці покришки убережуть їх від смерти згори. У Петра шолом кепсько тримався на забандажованій голові, хоч він і вибрав шолом найбільшого розміру, але тягар цього сталевого казанка спричиняв шалений біль, товчучи в поранений череп, через те він тримав його на мотузку за спиною, як та кокетлива панночка свій бриль, і надягав на голову лише тоді, як вони ховалися в яму чи у вирву перед літаками й сиділи смирно…

— Глянь, глянь! — прошепотів Роман чомусь притишеним голосом (хоч тут можна було кричати на всі легені), коли після чергового вклякання перед ворожими літаками під якимсь груддям вони піднесли голови. Літаки, пострілявши з бортової зброї, полетіли далі, а Романові корч схопив горло, й через те він прошепотів, а не закричав, хоч з грудей йому видирався крик… Перед ними була «фігура», одна з тих чисельних «фігур», що стоять над шляхами й дорогами, і це вони біля неї були вклякнули, шукаючи захисту. Це мала би бути Божа Мати, але на постаменті її не було… Постамент був подзьобаний бомбовим череп'ям, за постаментом стирчала стара груша, геть розщеплена бомбою на кілька частин, з обчухраним гіллям, з пов'ялим листям на обламаних раменах, а на тій груші висіло ганчір'я чи й ще щось, закинене туди вибухом…

— Глянь!.. — взяв Роман тремтячою рукою Петра за плече. Петро повернув голову й теж здригнув: трохи оддалік перед ними на окопі, на чорній, розритій землі лежала горілиць сніжно–біла Божа Мати. З дитям на грудях. Вона була сніжно–біла… Ні, вона була би сніжно–біла, якби не була закривавлена… Вона була закривавлена. Краплі крови червоніли на ній яскраво–яскраво: на грудях, на обличчі, на раменах. Краплі крови червоніли й на немовляті, на пухлих його рученятах і ноженятах, на ніжному його обличчі…

Петро здригнув увесь від маківки до п'ят услід за Романом. Але вони затремтіли по–ріжному, з ріжних причин, вірніше, з ріжної реакції на бачене. Роман тремтячою рукою стяг шолома й перехрестився. Й прошепотав:

— Бачиш? Божа Мати! Що… що це тобі каже? Що це тобі нагадує ця символіка?.. Це ж символіка!!.

Так, це символіка. Це символіка їхньої Вітчизни, якщо би виповнювати її великим змістом. Але Петра схвилював до самої глибини зміст малий, простіший. Він знав, що це стояла от над шляхом фігура Божої Матері, хтось біля неї сховався, шукаючи рятунку, під час налету бомбардувальників впала бомба, убила того чи тих, хто сховався тут, і забризкала кров'ю сніжно–білу Марію з Дитям, ще й скинула її з постаменту. І тепер–от Божа Мати лежить горілиць і дивиться в синє небо скорбними очима. Ніби перед тим вона була жива, а тепер убита… І дитя теж, що так припало до грудей, ніби було живе, а тепер–от вбите… Все дуже просто. Але Петра це видовище струсонуло до самих глибин його душі з іншої причини. Він стяг свого шолома геть… В свідомости раптом чітко–чітко зринув той жахливий сон, що він його бачив уночі. Яка точна, точнісінька копія!.. Убита Ата з закривавленим дитям на грудях. Краплі крови ворушаться й стікають, великі та масні, сяють і проміняться, як рубіни… Але чому з дитям?! Чому з дитям?!

Світ пливе шкереберть від такого точнісінького жалю й розпачу, як той, що обхопив його був тоді, уві сні. Від розпачу, що душить залізними лещатами.

— Що з тобою, агов!!