Читати книгу - "Драматичні твори"

Пузир. Аяй забув, скажи, Феноген, щоб мені запрягли бурого в бігунки і пару в шарабан, ми поїдемо на копи дивитись,

Золотницький. Чудові квітки, клумби! Все переродилось, і ти сам переродився: сьогодня на вид ти вже не просто хазяїн, а настоящий обиватель.

11 у з її р. Все дочка чепурить!

Золотницький. А знаєш, Терентій Гаврилович, дочка твоя дорога дитина.

Пузир. Аякже: золоту медаль получила!

Золотницький. Просвіта, брат, велика сила! Признаюсь тобі, що перше я заїздив до тебе тілько по ділу, тепер мені приятно буть у тебе і без діла.

Пузир. А що ж тут, справді, так перемінилось?

Золотницький. Не те повітря: книги, газети, піаніно, освічена молода людина, та ще до всього артистка: гра, співа! О! Ти, брат, цього не розумієш!

Пузир. Ну, це вже даремно! Я сам любив і люблю спів. У мене був чабан...

Золотницький. А, бог з ним, що там твій чабан!

Пузир. Е, бог з ним... Тілько те гарно, що вам до вподоби... А якби ви почули, як той чабан, бувало, заведе «Ой з-за гори, з-за лиману»!

Золотницький. Ну, а Калинович як співа?

Пузир. Чув. І цей співає гарно.

З другої кімнати чутно «Гетьмани, гетьмани» 13 або іншу, можна й не співать, як нема' кому.

Золотницький. Оперний голос! Талановитий, розумний, енергічний молодий чоловік Калинович! Таких молодих людей мало. Слухай, Терентій Гаврилович: от жених для твоєї Сопі, пара, якої пошукать по білому світу.

Пузир. Отакої! Голодрабсць? У Соні є жених — £їобо-тенко, міліонер.

Золотницький. Високий до неба, а дурний як треба. Найшов жениха! Він же безграмотний баран. Хіба ж Чобо-тенко до пари Соні? Бог зна що викладуєш! Чоботенко у твоєї дочки гайдуком повинен служить, а не чоловіком їй бути.

Пузир. Я вас, Петро Петрович, шаную, поважаю, але немало дивуюсь: вискіпали якогось учитслишку і носитесь з ним...

Золотницький. Не учителпшка, а учитель гімназії. Чудак ти, Терентій Гаврилович, єй-богу, чудак! Ну навіщо тобі багатий зять, коли ти сам багатий? Пора вже тобі шукать того, чого у тебе бракує.

Пузир. Я так і роблю: шукаю, де б більше купить землі, бо скілько б чоловік її не мав — все бракує.

Золоти и ц ь к и й. Добре. Ну, а скажи Мені: тобі приятно мать орден? Приятно, кажи, не угинайся!

Пузир. Я й не криюсь. Заслужив — і носкк

З о л о т н и д ь к и й. Так. Ну, а якби тобі дали один орден з широкою червоною стрічкою через плече» а збоку звізда. То це було б ще приятніще?

Пузир. Хаі Широка, кажете, червона сїрічка і звізда на боці — бачив... Не криюсь: ще приятніще. Що ж з того?

ЗОЛОТІПІЦЬКЙ Й. А КОЛИ б ДО' всього цього тебе возвели в генерали: ваше превосходительство! Га? Ще було б приятніще?

Пузир. Я не розумію, для чого ви все це говорите?

Золотницький. А от для чого. Ні ти, ні твій Чобо-тенко ніколи такої честі не добудете: звгзди вам збоку не носить, генералами вам не буть, хоч би ви всі свої добра і маєтки за таку честь віддали, а Калинович...

Пузир. Буде генералом, з звїздою? Ха-ха-ха! О, бодай вас.

З.ол отницький. Та ти, брат, не смійся! Ви з Чобо-тенком зостанетесь навіки чабанами та буряковими генералами, а Калинович може бути професором, директором гімназії, от і ти, і твій Чоботепко будете говорить йому — «ваше превосходительство».

П у з и р. Чи буде він генералом, чи ні — я не знаю; а чим він є — я бачу, і дочки своєї за нього не віддам!

Входе Соня і Калинович.

ЯВА X

Пузир, Золотницький, С о н я і К а/і її н о в и ч.

Соня. Годі вам про діла балакать! Ходім до нас.

Золотницький. Дорога Софія Терентьйовпа, я тут обстрелював позицію: і бомбами, і гранатами, і шрапнеллю сипав — не помагає! Неприятель уперто не здається. Давайте візьмемо його в перехресний вогонь.

Соня. Догадуюсь. Ви за нас з татком говорили, і, певно, тато не згоджується? Я вже бачу.

Пузир. Нізащо в світі! Це ти мене, дочко, хочеш у труну покласти!

Соня. Хіба моє щастя для вас, тату, труна? Я цього не знала.

II у з и р. Так знай! Щастя, якого тобі заманулось,— мені труна. Тебе сватає Чоботенко, я вже тобі говорив.

Соня. Тоді я промовчала, а тепер скажу вам, що я за нього не піду!

11 у з її р. Та ти ж його ще не бачила, подивися перше: з ,мїїп,я хоч воду пий, Бова Королевич! Росту (показує сажано) — о; плечі (розводе руками скільки можна) — о!

Золотницький. А голова (показує кулак)—о! Софія Терентьйовна вибрала собі людину в подружжя, а ти їй раїш першерона! Навіщо тобі Чоботенко? У тебе, слава богу, є чим копи возить.

П уз и р. Ви не туди стріляєте! Чоботенко хорошого роду, хазяїн, з діда міліонер. Я не хочу зятя з вітру, бідного приймака.

Калинович. Ви мене ображаєте!

Пузир. І ви мене ображаєте!

Калинович. Чим?

Пузир. Тим, що осмілились сватать мою дочку.

Калинович. Не всі люде дивляться вашими очима, а через те ви помиляєтесь, Терентій Гаврилович. Я люблю Софію Терентьйовну, а не ваше багатство! До цього треба вам знать, що я лічу вас далеко бідніщим від себе, і будьте певні, що у приймаки я до вас не піду ніколи! Віддайте все ваше добро, всі ваші міліони старцям, а я візьму Софію Терентьйовну без приданого.

Пузир. Що ви говорите? Я сорок літ недоїдав, недопивав, недосипав, кровію моєю окипіла кожна копійка, а тепер взять і віддать усе моє добро старцям! Опам’ятайтесь! Для чого ж я працював? Хіба отаке розумний скаже! Перехрестіться! «Віддайте старцям»! Ха-ха! Чув я про таких багачів, котрим нема чого роздавать, так вони хочуть, щоб всі з ними порівнялись. Ні! Так не буде. Ви не з того тіста, до якого ми лривикли.

Соня. Тату, багатство душі не має і не буде себе почувать нещасним, у кого б в руках не опинилось, а я маю живу душу, котрій натурально бажати буть щасливою з тим, кого любиш! А коли вам жаль вашого добра, нехай воно буде при вас, мене ж віддайте отак, як я стою, за Івана Миколайовича, і ми будемо щасливі! Чого ж ще треба?

Пузир. Щаслива, щаслива! Ти щоб тілько була щаслива?