Читати книгу - "Володимир"

"А може, - подумала Рогніда, - він стомився в далекій дорозі й спить? Ні, я не смію і не буду його турбувати..."

Проте вона залишала в теремі не тільки мужа - тут були діти її, з ними вона хотіла й мусить попрощатись.

Рогніда запалила свічу, вийшла в переходи, де було порожньо й дуже тихо, зайшла до палати Предслави, до палати поруч, де спочивали сини.

Усі вони спали; у відсвіті місяця й жовтому промінні свічі Рогніда бачила їхні спокійні обличчя...

"Прощайте! - не сміла їм сказати, аби не побудити, але подумала мати. - Прощайте, мої діти, не згадуйте лихом своєї матері, не осуджуйте її, може, колись ви зрозумієте й подякуєте мені..."

І все ж Рогніда не стрималась - якщо не можна всіх, вона поцілує хоч одно рідне дитя. Тихо схилившись, вона притулилась до чола дочки Предслави, поцілувала...

Предслава прокинулась, розплющила заспані очі, побачила перед собою обличчя матері, щоки, по яких котились сльози.

- Мамо! - пролунало в палаті. Рогніда погасила свічу, - ложе, дочку, речі освітлювало тільки місячне проміння...

- Ти чого, мамо?

- Спи, спи, дочко...

"Це тільки сон", - подумала Предслава і знову склепила вії...

У переходах княгиню ждала ключниця Амма. Вона була одягнута так, як у дорогу: зав'язала голову шаллю, накинула на плечі опашень.

- Так що ж тепер буде? - запитала Амма в Рогніди.

- Ти про що говориш? - здивувалась Рогніда.

- Адже ти, княгине, їдеш звідси?

- Так, їду...

- І я їду з тобою... Що нам брати?

Стара ключниця, кормилиця Рогніди, що ростила, виховувала її, допомагала, дивилась тепер люблячими очима на княгиню, готова була йти за нею всюди, куди та звелить.

Але сама Рогніда була вже не такою, якото її раніше знала Амма, - на ключницю дивились надзвичайно смутні, замислені, далекі від цьоге світу очі, і голос у Рогніди був інший - рішучий, твердий, холодний...

- Я йду звідси, Аммо, навіки...

- Куди? Куди, княгине?

- Не питай! Я буду недалеко, але ніколи не прийду сюди і ніхто з Гори не повинен приходити до мене.

- Ходімо разом, княгине...

- Ні! Ти залишишся тут і кормитимеш, доглядатимеш дітей моїх, ти повинїіа дбати також і про князя Володимира... Чуєш? Так зроби - і прощавай, Аммо! Ти заступила мені колись матір - і я цього ніколи не забуду, так заступи ж тепер мене.

Вона обняла й поцілувала Амму. Разом вийшли в двір. Там біля ганку стояв запряжений двома кіньми критий візок. Княгиня Рогніда сіла. Коні рушили. У віконці візка видно було бліде ії обличчя...

4

Рогніда помилялась, думаючи, що князь Володимир спочиває, - ні, він навіть не лягав спати, чув, коли Рогніда пройшла в переходах, бачив, як вона сіла у візок, поїхала до воріт Гори.

Біль краяв його душу, серце. Він розумів, що Рогніда робить справедливо, покидаючи Гору, вони мусять розлучитись, і чим швидше це станеться, тим легше буде їм обом...

Йому хотілось одного - попрощатись з Рогнідою якось по-людському, щиро, правдиво. Він хотів, побачивши візок, а пізніше Рогніду, бігти в двір, стати поруч, може, обнятись, поцілуватись, - нехай усі знають, як їм важко!..

Та навкруг лежала Гора, темна, мовчазна, нібито сонна, але невсипуща, пильна, що завжди - вдень і вночі - сотнями очей позирала на княжий терем, стежила, що там робиться, - князь Володимир не вийшов, дивився, як візок котиться до воріт, зникає там, зник...

Тоді йому стало легше - не він, а сама княгиня Рогніда розсудила, як їй слід робити, це вона визначила свою долю... Поголос, ні, навіть поголосу на Горі не буде - княгині вільно робити так, як велять серце й розум.

Князь Володимир, правда, не міг зрозуміти, чому Рогніда, якій він давав пожалування - кращий город Русі, і яка, крім того, мала великі скарби тут, на Горі, чому вона залишила тут усе своє багатство, поїхала, нічого не взявши з собою, в темну ніч?

На світанні, коли до нього прийшов воєвода Вовчий Хвіст, князь довідався, що зробила княгиня Рогніда вночі.

- За ворітьми Гори, - розповідав воєвода, - княгиня веліла їхати до церкви над Почайною. Там ждав священик, який охрестив її і постриг у черниці. Після того вона поїхала на двір у Предславині... Немає вже княгині Рогніди, є черниця Анастасія...

- Немає княгині Рогніди... є черниця Анастасія, - тихо промовив князь Володимир і спроквола пішов до вікна.

Там дуже повільно народжувався світанок, за стіною Гори видно було голубувате плесо Дніпра, що світилось нібито зсередини, жовті, ледь рожевуваті коси, темно-сині ліси на лівому березі.

- Черниця Анастасія! - глухо повторив князь Володимир, торкнувшись руками холодного підвіконня.

Йому стало легше - ці слова прозвучали дивно, якось здалеку, в палаті, звідки видно було новий день, світанок... Тепер він вільний робити так, як вимагає кипуче життя...

Але робити так, як вимагало життя, бути вільним і не відповідати за те, що він содіяв, князеві Володимиру було дуже важко і просто неможливо.

Одягнувшись у своє звичайне темне платно й накинувши на плечі багряне корзно, він спустився в сіни, де стояли вже воєводи й бояри, велів їм іти й ждати його в Золотій палаті, а сам пішов до стравниці, де звичайно збиралась перед світанком уся княжа родина.

У стравниці горіли ще свічі. Родина зібралась - у кутку стояла дочка Предслава, ближче, під стіною - сини, всі вони привітали батька, тільки він переступив поріг, з дверей вийшла й вклонилась ключниця Амма.

Одного тільки сина - Ярослава - не було. Але князь знав, що він хворий, лежить і ще довго, либонь, лежатиме з пошкодженою ногою в палаті.

У стравниці був уже приготований сніданок - на столі парували страви, лежав накраяний хліб, приємно пахло смаженим м'ясом, рибою - лишалось сісти й їсти, вкусити від кожної з страв...

І все ж тут було не так, як раніше. Коли Володимир ступив до столу, щоб сісти в своє крісло, а сини й дочка хотіли сісти на лавах, враз стало помітно, що ще одно крісло, поруч із місцем князя, стоїть порожнє - це було місце княгині Рогніди.

Звичайно, в цьому винен був сам князь Володимир - він мусив раніше сказати ключниці, щоб та непомітно прийняла крісло, але зараз уже пізно