Читати книгу - "Похорон богів"

Кінь у Вовчого Хвоста був старий і чулий, він збагнув скруту свого вершника й усією своєю вагою вдарив у груди супротивникового коня. Доки варяг знову ставляв його на ноги, переяславльський посадник ударив його щитом.

Але Местиша й ще двоє пробились до останнього цепу, доки гурт переднього цепу на чолі з посадником добивав решту тих двадцятьох. Вовчий Хвіст перебував у самісінькому вировищі. Хтось із дружини подав йому чийогось меча, чужий меч не дуже йому підкорявся, залегенький для його руки. Він зробив кілька спроб пробитися до Местиші Варяжка, та коли нарешті виборсався з густосплетіння кінських в'язів, мечів і рук, молодший Свенельдич був уже далеко. Хтось крикнув до Вовчого Хвоста:

— Дай коня, воєводо! Я його наздожену!

Вовчий Хвіст хвилину сидів і дивився вслід утікачеві, потім погладив старого конягу по незмиленій шиї й сказав:

— Дай боже вдачі.

Кінь мовби тільки й чекав на ці слова. Куснувши вершника за брудну синю халяву, він зірвався в скач — Вовчий Хвіст мусив аж учепитися в луку. Местиша тим часом устиг шаснути за лісок, до якого було сажнів чотириста, та Вовчий Хвіст не поспішав, навіть жодного разу не зострожив розумного конягу. Він бачив Местишиного коня ще в цепу: кінь був переляканий і ввесь у милі; на такому коні далеко не втечеш.

— Помаленьку, помаленьку, — говорив до коняги Вовчий Хвіст, сам потроху охолоняючи після короткої палкої січі. В грудях ще пекло, але то було від тієї пішої біготняви, коли він намагався не відстати од молодих.

Вовчий Хвіст звернув за ліском ліворуч, куди подався й Свенельдів син, але нічого не побачив: попереду був рідкий перелісок та купа густого вербняка, схожого на копиці трави чи погано висушеного сіна. За вербняком починався довгий похилий торб. Вовчий Хвіст наставив кольчужну рукавицю козирком і раптом побачив Свенельдича.

— Отут єси й мій, — сказав переяславльський посадник. Местишин стомлений кінь мусив охлянути на довгому горбі, й Вовчий Хвіст погнався за молодим Свенельдовим сином. Він знав його тихим сором'язливим юнаком, зовсім не схожим на старшого брата Людвіка, але останні роки змінили його до невпізнання: тепер то був гідний син свого батька.

Коли переяславльський боярин догнав до підніжжя горба, Местиша був уже десь на його середині, але кінь під ним помітно збавляв швидкість і приставав. Местиша кілька разів озирнувся: колишній батьків посадник не підганяв коня, і все-таки відстань між ними невблаганно скорочувалась. Местиша потяг за лівий повід і погнав угору навпрошки.

Це була його помилка, Вовчий Хвіст кинувся навперейми й здогнав Местишу на самому версі горба. Вони спинились і якусь мить виважували один одного очима. Местишин кінь форкав кров'ю й тремтів.

Вовчий Хвіст загрозливо здибив свого конягу — хотів лише побачити відгук в смерть загнаного Местишиного коня. Местиша теж рвонув повід, але кінь його лише захропів, а потім повісив голову. Местиша повагався й вивільнив ноги із стремен.

— Ну, добре, — сказав Вовчий Хвіст. — І я злізу. — Й теж ізсунувся боком із сідла. — Боротимемося пішими.

Местиша ожвавився й дістав меч. Вовчий Хвіст був на тридцять з гаком літ старший од нього, й Местиша добре знав: молодість так або так мусила переважити. Він зловтішно стиснув скобу щита.

— Може, відчепишся? — востаннє запитав він.

Але Вовчий Хвіст почав приступати.

— Зажди! — знову сказав Местиша по-варязьки. — Що я за ворог тобі? Ми одного роду-племені, а наші вороги там! — Він махнув мечем у долину, де йшов або вже скінчився невидимий звідси бій.

— Боронися, — застеріг по-руськи Вовчий Хвіст. — Бо Щеків рід на тобі й скінчиться. — Местишине слово викликало в ньому злість.

— Дурний дідугане! — теж по-руськи крикнув Местиша й кинувся на нього відразу щитом і мечем. Вовчий Хвіст одбив цей удар і теж ударив. Луна від заліза та пересушеної турячої скори круглим одлунням скочувалася з горба, а двоє чоловіків ніяк не могли переміряти свої сили. Вони спинилися лише тоді, коли меч Вовчого Хвоста хрипко зойкнув і перекришився.

— Це був не мій меч! — якимось дитячим голосом сказав старий воєвода. — Не мій. Тоді давай рукопашно.

Він пошпурив уламок з горба, важко, з посвистом сапаючи, мов продірявлений ковальський міх. Свенельдів син теж сапав, але він був молодий, у ньому лишилося ще багато духу. Местиша й не думав кидати свого меча. Переяславльського посадника взяло на подив:

— Ти що? Хочеш мечем на голорукого?

Местиша раптом зірвався йому назустріч і щосили махнув мечем. Вовчий Хвіст мав багато хитрощів, яких навчився за довгий ратний вік. Він підставив під удар широку спину, але так вигнув хребта, що Местишин меч заскреготав по кільцях бороні й вихнув кінчиком у землю. Вовчий Хвіст обхопив Местишу з-поза спини щитом, і тепер той опинився між двома щитами, а меч його безсило мелькав десь угорі, не завдаючи шкоди Вовчому Хвостові.

Местишу посів смертний жах. Ліва рука його була притиснута скобами до черева, він хотів вивільнити праву руку й кинув меч, але Вовчий Хвіст уже вхопився правицею за другий край власного щита й напружив усі свої сили. Местиша вхопив його за вістря шолома й зірвав з голови — підборідний ремінець не витримав — і заходився бити ним у тім'я Вовчого Хвоста.

Розмах був дуже короткий, і Местишу охопив ще липкіший страх. Йому почало бракнути повітря. Він ще бив Святославового брата шоломом по голові, але удари були нікчемно слабкі й не дошкуляли Вовчому Хвостові. Местиші потемніло в очах. Рука з шоломом перестала махати, потім шолом вислизнув і впав у траву, а тіло почало безвільно м'якнути. Останнім крайком свідомості Местиша почув багатократний тріск — то Вовчий Хвіст розчавив йому груднину.

З рота Местиші хлинула ясна кров, але Вовчий Хвіст іще довго не випускав його з лабетів, утративши тяму й відчуття. Ноги йому дрібно тремтіли. Він глипнув досі заплющеними очима й побачив мерця, аж тоді почав