Читати книгу - "Дочка Медічі"

— Вірте чи ні, але раджу вам бути обережним. Якщо ви не визнаєте інших причин, вважайте причиною те, що ви самі помітили: дружба між вашими підданими й моїми братами сходить нанівець. Урочистості на честь нашого весілля закінчуються сьогодні. По двох днях його величність вирушить до Фонтенбло. Куди поїдете ви?

— Я? — він здивовано дивиться на мене.— Ми супроводжуватимемо короля, доки мені не доручать їхати до Фландрії.

Я полегшено зітхаю, адже мене переслідує відчуття, що тут небезпечно. Якщо двір переїде до Фонтенбло, може, воно зникне.

Увечері я складаю список тих, кого хочу бачити у своїй свиті. Прийшов час готувати мою матір до сну, але я не рушу з місця, упевнена, що не потрібна їй. Я помиляюсь. Коли Генрієтта з Шарлоттою виконали свої обов’язки, вони прийшли до моїх апартаментів і поскаржились на мою недбалість.

Я усміхаюсь їм.

— Я воліла б бачити вас фрейлінами в моїй свиті й ніколи з вами не розлучатися.

— Що за дурниці! — Генрієтта наливає собі води, змішуючи її з вином.— Ми не розлучимось. Ваш чоловік говорив щось про подорож до Наварри?

— Зі мною не говорив,— я дивлюсь на Шарлотту.

— Постійно говорить,— усміхається вона.— Він сумує за Наваррою, особливо за горами.

— Краєвиди — це добре, але споглядання гір не можна порівняти із спостереженнями за інтригами придворних,— Генрієтта зазирає через моє плече до списку.— Якщо принцеса де Конде погодиться стати вашою першою фрейліною, вам доведеться заплатити за це високу ціну. Хочете, аби Анжу постійно тинявся біля вас?

— Я знаю, він цікавиться нею, проте підозрюю, що він лише прагне дошкулити Конде.

— Ваше припущення хибне. Ваш брат до нестями закоханий.

— Кохання несумісне з його вдачею.

— Хтозна,— герцогиня зіщулює очі.— В амурних справах трапляються несподіванки. Правда, Шарлотто?

Моя друга подруга червоніє по самі вуха.

— Шарлотта?

— Ваш чоловік її причарував. Хай заперечує, якщо хоче. Я бачу певні ознаки.

— Я вважаю його приємним. Що тут поганого?

— Нічого поганого, просто це дивно. Мені доведеться припинити жартувати про короля Наваррського,— Генрієтта демонстративно зітхає, наче на неї чекає важке випробування.

— Ви мали б зробити це для мене,— я відкладаю перо і підводжусь налити собі вина.

— Я не ваша мати, Марго. Мої жарти розраховані лише на присутніх. Але тепер Шарлотта не отримуватиме від них задоволення. Мабуть, і ви теж.

— Тобто? — я вмощуюсь на стільці й ставлю келих на стіл. Я здогадуюсь, що вона скаже. Дивно, що Генрієтта не порушила цю тему раніше.

— Сьогодні ви з Гізом майже не дивилися одне на одного, а ті кілька поглядів, якими ви обмінялися, були сумними або напруженими. Ви не танцювали з герцогом, проте тричі обирали партнером свого чоловіка, поки герцог розгнівано спостерігав за вами. Невже король Наваррський став між вами?

— Звісно, ні! — я не маю наміру розголошувати причини сварки між мною та Генріхом.— Про це вже пліткують?

— Дуже активно. Усе почалося сьогодні вранці, коли стало відомо, що Гіз грав у кості минулого вечора, коли мав бути з вами.

— Коханці інколи сваряться,— я намагаюсь промовити це, як досвідчена жінка.

— Так. І навіть набридають одне одному. Але, Марго, якщо Гіз вам набрид, це буде найбільшою з усіх амурних несподіванок, які трапилися після вашого весілля.

Щира правда. Саме тому, що б я не казала минулої ночі, я не готова розривати стосунки з Генріхом. Цікаво, чи готовий він до розриву зі мною?

Схоже, моє обличчя відбиває цю сумну думку, адже Генрієтта сідає біля мене.

— Не сумуйте, усе минеться. Якою б не була причина вашої сварки, б’юсь об заклад, що в усьому винна спека. Як можна бути люб’язними, коли люди почуваються так, ніби їх смажать живцем?

— Може, треба передати йому листа.

— Ні, не треба! Це ж не ваша провина.

— Звідки ви знаєте?

— Тому що ви — моя подруга і представниця чарівної статі,— Генрієтта сміється.— Не витрачайте зусилля на пояснення, хто винен, а хто ні. Я й без доказів розумію, що ви — постраждала сторона.

— Це справді так.

— Я ж казала. Отже, герцог мусить миритися першим або принаймні він має так відчайдушно хотіти зустрічі з вами, що забуде, що ви теж почасти винні. Ви не побачите його сьогодні?

— Ні.

Але не тому, що я йому відмовлю.

— Добре. А завтра ми розпочнемо кампанію, аби він на колінах просив у вас вибачення.

Я знову й знову згадую, як я вперше прокинулася вдосвіта, сподіваючись привернути увагу Генріха, коли він грав у теніс. Того дня він змагався з Анжу. Сьогодні він грає з Карлом проти мого чоловіка та зятя адмірала. Навпроти мене сидить Анжу, він спостерігає за ними, поклавши голову на коліна матері. Вона ніжно перебирає пальцями його волосся, і цей жест нагадує мені, як я робила те ж саме з Генріхом. Перш ніж чоловіки почали гру, мій чоловік привітав мене, а може, привітав Шарлотту, яка